Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
ВІДСТУП ПО СУТІ:
Я дуже шкодую, що маючи багато разів змогу запитати Михайла Івановича Іванеска (8.11.1936 - 6.08.1997) про це, я так і не наважилася.
14 травня 1996 року в Києві, у приміщенні Спілки письменників України за сприяння тодішнього (та й нинішнього) міського голови Чернівців Миколи Федорука та тодішнього заступника голови Чернівецької облдержадміністрації з гуманітарних питань, а нині професора університету Анатолія Круглашова я зорганізувала і провела творчий вечір дев'ятьох буковинських поетів молодшої генерації (за що на мене образилася класична «верхівка» Буковини) - де були
Борис Бунчук, Микола Бучко, Володимир Вознюк, Іліє Зегря, Катерина Міщенко, Василь Кожелянко, Мирослав Лазарук, Віра Китайгородська і я.
Вечір мав шалений розголос. Київська «верхівка» із доброю заздрістю обмінювалася враженнями. Кілька притомних на той час народних депутатів від Буковини «малювали» перспективи книговидавничого буму на Буковині, я жартувала що президент Кучма почув про наш вечір - і на радощах підписав указ про призначення нового голови облдержадміністрації Георгія Філіпчука, який перше своє слово в новій ролі казав на теперішній вулиці Банковій, 2, перед письменницькою елітою України. А Мирослав Лазарук тут-таки був «засватаний» Філіпчуком на посаду начальника обласного управління культури (Миросю, у мене легка рука - я твоя нанашка! І по «Буковинському журналові» також!). Під аплодисменти захвату співали Рахіля Руснак із Кіцманя та Ігор Чернюк (наше буковинське диво у Києві!). Файно!
На фуршеті, трохи осмілівши від доброго коньяку, я підійшла до Іванеска (він тоді очолював державний комітет у справах національностей та міграції України), і вже, було, відкрила рот для давньої цікавості про той епізод із Качаловським. Однак я швидко зніяковіла, бо Михайло Іванович підніс дуже делікатний (ну, мало не весільний) букет квітів і розчулив мене компліментами. А жінка часто живе вухами... Свідком цього епізоду був, добре пам'ятаю, поет Станіслав Зінчук (світла йому пам'ять), який тоді працював у відомстві Іванеска. Отож, мені якось не випадало в такий вечір (майже ніч) при свідках ворушити неприємні спогади. А даремно. Бо невдовзі Михайло Іванович розпрощався зі світом. Розповідали, що смерть його була жахлива: будучи у відпустці у рідному селі Typятка Глибоцького району на Буковині, він пішов у ліс по гриби. І знайшли його в лісі мертвого через якийсь час, після оголошення розшуків. Але попри всю свою колишню високу партійну посаду він залишився у пам'яті багатьох людей, які щось таки бачили на своєму віку, людиною «без партійного фанатизму» і без немудрого бігу «поперед батька в пекло».
Я не маю жодного сумніву в правдивості ситуації, розказаної Адамом Маковецьким. Оскільки тоді в соціологічній лабораторії працював мій чоловік. І він у той же день, коли Маковецький повернувся з обкому, сказав удома, що трапилося щось надзвичайне, бо Адам Мефодійович хапався за серце і казав, що така держава приречена. Це казав Маковецький (вічна йому пам'ять!)! Маковецький, який навчав нас етики, володів іспанською мовою, кілька років викладав в університеті на Кубі. Делікатний і обережний Маковецький, що неймовірними власними зусиллями створив першу після Києва соціологічну лабораторію, добре розуміючи важливість соціології як науки (яку дуже і дуже не визнавали в Радянському Союзі)!
Але у мене також є ще й особиста історія, пов'язана з чернівецькою алопецією. Я в той час ще працювала на машзаводі. І ось моє чуйне поетичне серце продиктувало тоді приблизно таке:
Я заверстала ці вісім - на мій погляд, цілком невинних - вісім рядків у лівій нижній частині шпальти чергового номера нашого «Машинобудівника» - і відвезла матеріали в обласну друкарню. Зверстала. Вичитала номер. Поправила помилки. Підписала до друку. Віддала цензорам на підпис (точніше, на печатку «Дозволяю до друку»). Увечері, як завжди, телефоную у кабінет цензора (чи цензориці). Я мушу почути, що номер дозволено друкувати. Тоді я знову повинна приїхати в друкарню на вулицю Леніна, на дозволеному цензором екземплярі поставити свій підпис «У світ!» і віддати друкарям...