Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
Мій «Машинобудівник» уперше вийшов «сліпий». Тобто на місці «білюської конвалії» зяяла біла дірка. А через день щось я там змушена була поставити інше (не пригадаю, варто подивитися в архів), бо газету передруковували. Адже це було нечувано і безпрецедентно, щоб у номері зяяла пустка. У мене ще зберігається та білизна другої сторінки «Машинобудівника».
Та це ще не все. Напередодні я записала на обласному радіо чи то у Любомири Паранюк, чи то у Миколи Смолінського (земля йому пером) для поетичної сторінки цикл ліричних віршів. А поміж ними я втулила ту «конвалію». О 18.15 вмикаю «брехунець» - і чую (о, Єзус Марія!) концерт. І концерт починається піснею «Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко». Отже, поетичну передачу у повному форматі «вибракували» з ефіру (ні, щоб «вирізати» неугодний уривок!) та ще й насміялися наді мною таким нахабним чином!
Через кілька днів відбувається «профілактика» Чернівецької Спілки письменників - письменницькі збори за участі мало не всього партійного керівництва міста й області, й чомусь заступниці голови облвиконкому. Пам'ятаю всіх поіменно. «Партія» розказує, як молодий член Спілки Радянських письменників Марія Матіос припустилася ідеологічної помилки у своїй роботі - написала вірш про конвалію, що гине від радіоактивного бору. На що вона натякає у такий важкий для області ідеологічний час?! Не вистачає, щоб завтра колектив машзаводу, підбурений редактором, вийшов на вулиці (ото вже збурювачка спокою, ото силачка, та Марія! - ну чистий тобі сьогоднішній Вірастюк!). Тут своїх «бузутерів» вистачає.
Партія розказує? Але і я «партії» розказую. Про «Чуєш чи не чуєш...» розказую. Про більмо в газеті Ще щось там розказую. Гаряче так. Палко!
Не знаю, що вони мали робити тоді зі мною і ще кількома не зовсім, німими письменниками - я усе ж тоді була не одна. Мені згодом Василь Кожелянко розказував, як вони на початку 80-х його «обробляли». За мене заступився завжди гарячий Анатолій Крим (він 17 листопада 1988 року в «Літературній Україні» після тривалої «тяганини» усе ж надрукував статтю «Тривожно нині в Чернівцях...», чим також спричинив невдоволення партійної верхівки. Адже він називав тодішнього заступника міністра охорони здоров'я СРСР і міністра охорони здоров'я України Романенка, який рекомендував зачиняти кватирки в квартирах і не піддаватися безпідставній паніці). І заступився Іван Іванович Кілару - редактор обласної партійної газети «Зоріле Буковіней», що виходила молдавською мовою. Кілару умів якось так, ну, якось так сказати, де дипломатично, де жартівливо. Де ще якось суто по-буковинськи, що й заперечити було нічим. Мовляв, ще молода, лише дві книжки, член Спілки, дуже емоційна, з віком пройде, працює у робітничому колективі, багато виступає з віршами перед трудовими колективами, вірші не шкідливі, ліричні, ось і він бере її на ті виступи, вона врахує свої помилки і дослухається порад старших товаришів... Треба було знати Івана (Іона) Кілару! Він завжди заступався майже за всіх письменників і допомагав їм. Про його творчість не буду. Кілару сам усе прекрасно розумів - і на особливе місце в літературі не претендував. Але Іван Кілару був вхожий в усі обкомівські двері. І завжди міг підстрахувати «непокірного», користуючись своїм ім'ям, а найголовніше - «земляцтвом» із М. Іванеском. Але ні один, ні другий не здогадалися би «проробляти» навіть «шкідницю»-жінку під час вагітності. Знаю!
Проте і це ще не все про алопецію. За кілька днів після того до Чернівців писати про алопецію приїхав кореспондент московської «Литературной газеты» по Україні Сергій Кисельов (рідний брат Льоні Кисельова. Чи ви любите, як оте його, Льонине:
Із Сергієм Кисельовим я колись познайомилася у Києві через тодішнього кореспондента «Літературної України» Юрія Пригорницького, для якого я стала «гідом» під час закладання фундаменту (точніше, під час риття котловану) Дністровської ГЕС десь року чи не 1979. (Так і є оте наше спільне фото - на самому дні котловану!) Буваючи в Києві, я разом із Пригорницьким кілька разів гостювала у Кисельова вдома, здається, мешкав на вулиці Червоноармійській.