Вирвані сторінки з автобіографії

СЕРГІЙ ЄСЄНІН. КОНСТАНТІНОВО[13]

1988 рік. Рязань. Виїзний пленум Спілки письменників СРСР. Я як письменник із Чернівецької області, яка має дружню угоду і «соціалістично» змагається з областю Рязанською, делегована на Пленум Спілки письменників СРСР.

Наш поет Віталій Демченко терміново, але дуже сумлінно (він також посідає осібне місце серед чернівецьких письменників: щоб не вдаватися до обов'язкових «ідеологічних паровозів», Демченко у складі професійних мандрівників-скелелазів-байдарочників щороку «освоює» Далекий Схід і Північні широти безкрайнього СРСР, а потім, переливає це у чудові пейзажні поезії, сповнені прихованої пристрасті й чутливості, мовчазної чоловічої ніжності і глибини. Так, тоді можна було сховатися хіба що у природу, чи в лірику. Ідеологам важко до нього придиратися - він керує обласним літоб'єднанням, іншими словами, дає «дорогу» літературним «надіям» і пише російською мовою. Але я знаю, що він справжній(!) перекладає мені цикл віршів про Афганістан («Із Хосту. Кандагару. Із Кундузу...»). «Афганський цикл» в Україні не друкує жодне видання....................................................................

Їду.

У Рязані в одному номері живу із племінницею Сергія Єсєніна (ми листуватимемося з нею кілька років). Вона дуже багато мені розповіла тоді такого, що публікувалося частково пізніше, але були й такі речі, про які я не читала навіть тепер. У неї були проблеми зі здоров'ям і я час до часу надсилала у Москву сушені лікарські трави, які спеціально збирала мені наша сільська травниця Паюта Борсук (Ґаврилеєва).....................................................................

Рязань.

Юрій Бондарев. Валентин Распутін. Олександр Проханов. Станіслав Куняєв. Василь Бєлов. Віктор Астаф'ев. Сергій Єсін. Юрій Кузнецов. Володимир Краснов. Багато інших дуже відомих письменників.

Під час літературного вечора в Рязанському драмтеатрі, де ніде голці впасти, всі довколишні вулиці й площі забиті людьми. Гучномовці виведені на зовні. Ажіотаж неймовірний.

4 жовтня. Константіново. День народження Сергія Єсєніна. Народу - тьма-тьмуща. Я від України одна. На сцені - російський «партер» літератури. Трохи хвилююся. Читаю три вірші. Перший українською, два - у перекладі Демченка. Я здивована: після українського аплодують значно більше, ніж після російських. Згодом підходять Станіслав Куняєв (пригадуєте його популярний вірш «Добро должно быть с кулаками»?) і Сергій Єсін (один із найпопулярніших тоді авторів - прозаїків «Нового мира», «Невы», «Красной звезды»). Куняєв хвалить українські вірші, увечері організовує такі чомусь дуже серйозні посиденьки в своїх апартаментах. Куняєв тлумачить, чому добро мусить бути з кулаками (я так і не засвоїла його теорії, бо кулак - уже не є добро. За твоє добро іншим, яке інший обертає проти тебе злом, найсправедливішу «здачу» завжди дає Творець - і нічий інший кулак. Я можу на цю тему написати дисертацію. Починаючи з часів «Марії-Терезії», як кажуть на Буковині, - аж до сьогодні, аж до прикладів на власній шкіpi). Єсін каже: «Из вас будет когда-то хороший прозаик, если начнете писать прозу. У вас слог и мышление прозаика». Він також здивований що я добре обізнана з його новими «нашумілими» романами. Записує мене у свою групу для спільних виступів у трудових колективах Рязанщини. З нами у групі родина Краснових (здається, Володимир Краснов тоді очолював «Новый мир») і ще хтось із російських письменників. Приймають надзвичайно добре.