Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Стару лисицю зв'язали і засунули до шкіряної торби. В двох інших торбах сховали решту здобичі: в одній — живу, в другій — мертву.
Ото було вереску! Гасана назад до верблюдів несли майже на руках.
Адже успіх ловів звичайно залежить од кмітливості ловця.
— Хай живе Гасан-бен-Абу-ль-Гасан, який перехитрував сімох лисиць! — щиро й захоплено кричав Ташша, коли вершники вже сиділи на мегерах.
— Хай живе Гасан-лис!
— Слава Гасанові-арголегові! — кричали всі, а найголосніше, звичайно, двоє вірних Гасанових друзів.
Отже, з усього видно, що Ташша не пам'ятав лиха. Йому тільки не хотілося, щоб увечері з нього сміялися дівчата.
Тепер Ташша щиро співав хвалу кмітливості кволого чужинця й анітрохи не заздрив його тріумфові.
Коли ловці вже були напівдорозі до осіннього табору племені н-у-сідів, їх наздогнали імргади, в яких дівчата забрали здобич з-під самісінького носа. Імргади розповіли, що вони під'їхали надто пізно й таким робом тільки сприяли надзвичайному успіхові дівчат — бо це ж саме вони в останню мить заступили путь антилопам, коли зацьковані тварини ось-ось уже мали втекти від переслідувачок.
Але що не кажи, а молоді ловці домоглися успіху — вони мали здобич: лисиць. Та коли хлопці дісталися до ущелини, на дні якої в призахідному сонці виднівся табір їхнього племені, всі завмерли.
З дна прірви під скрегіт десятків ребаз долинав моторошний плачливий спів, похоронний спів кількох сот чоловіків, жінок, дочок і синів, які стояли навколо червоного аменохалового намету…
— Що сталося? — здивовано запитав ватажок юних принців, який з першого ж погляду зрозумів, що унизу, в таборі, умер хтось дуже поважний.
Ташшин найстарший брат, Улд Біска, супроводив самого аменохала в далекому фатальному поході — кажуть, аж десь до уеду Драа, на самий південь Марокко, за тисячу кілометрів звідси на північний захід. То кого ж — о боже! — з тих найвідважніших воїнів оплакує тепер у такій урочистій зажурі все плем'я?
— Аменохала вбито, — тихо й схвильовано проказав Гасан. — Ми знали це, але нам суворо заборонили й словом прохопитися, перш ніж наші шановні охоронці, марабути, сповістять про це міаад.
Сумна стоголоса пісня то здіймалася вгору над долиною, то знову перекочувалася й затихала десь унизу. Сонячна заграва уже позолотила обрій на заході, й над похмурим, облямованим у чорне кратером прірви густішали сутінки, аж поки морок оновив усю долину разом із сотнями її мешканців.
А похмура, аж моторошна пісня лунала й досі — їй не було кінця-краю…
Жоден вогник, жодна іскорка не порушували ту безпросвітну темряву, той кратер смутку. Звідти здіймався й там затихав скорботний спів людей, що гірко й безнадійно оплакували свого молодого царя, уславленого героя, справжнього, безстрашного, благородного лицаря, якого на тридцять п'ятому році життя замордувала рука вбивці.
14
«НЕ ПІДДАМОСЯ ЛИХОВІ!»
еджеге-н-у-сіді! Плем'я султанів усіх благородних лицарів Ахаггару! Знатні панії та шановні панове, цнотливі панянки та воїни, що мають дорадчий голос на цих історичних зборах! Шановні орендатори землі, пасовиськ і стад! Вільновідпущеники та слуги! Послухайте уважно те, про що розповість один, із ваших найдостойніших лицарів. І коли ви не хочете образити червону шкіру його благородного намету, то вірте й довіртеся! До вас промовлятиме відважний Улд Біска, друг і двоюрідний брат вашого володаря!
Могутній і врочисто піднесений мокаддемів голос замовк.
Навколо великого вогнища, яке червоними омахами полум'я освітлювало пласке дно дикої ущелини, перекотився глухий гомін. Вітер доніс шум водоспаду, що линув недалеко з прямовисної скелі й розбивався об граніт.
Триста двосічних кинджалів, металевими браслетами прип'ятих до правиць, блиснули у вогненній заграві. Ці триста гострих кинджалів належали трьомстам молодим знатним воїнам н-у-сіді, які брали участь в нечувано сміливій експедиції до уеду Драа на південь Марокко. На чолі тієї експедиції стояв цар. Та коли цар з особистою охороною непередбачливо відокремивсь од головного гаркаху, його оточили шаанбські пастухи, і вперше в історії Сахари ахаггарський аменохал опинився в руках у свого найлютішого ворога.
Двадцять два тоболи — «почесні барабанщики», юнаки з найзнатніших родин ватагів усіх племен конфедерації, здійняли вгору бойові барабани племен туарегів. Барабани загули, ніби десь у мороці ущелини раптом прокинулися двадцять два грізні берберські чорногриві леви.