Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
— І справді, я ще зроду не бачив таких їдців! — засміявся Гасан.
— Недаремно кажуть, що ситий туарег з'їсть стільки, скільки п'ятеро арабів, які п'ять днів голодували. Коли це й перебільшення, то не дуже велике.
— М'ясо туареги їдять раз на рік, коли гостюють у сусідів. А так вони цілісінький рік в сідлі, весь час у мандрах.
— То чого ж вони тоді не працюють?
— Е ні, вони працюють. З кожної більш-менш придатної степової билинки плетуть рогожі. Що завгодно змайструють із шкіри. Вони дуже спритні ковалі й лудильники, природжені ремісники… Але з чого ти майструватимеш, коли твоя країна — суцільний камінь, а там, де є трохи грунту, — немає й краплини води? Оазу Іделес, кажуть, було принесено до тутешніх джерел у кошиках, навантажених на змучених віслюків. Землю несли до води за кілька десятків миль. Та, зрештою, скільки землі можна отак перенести? А тут іще після кількох місяців посухи рине злива, й усю з такою мукою принесену землю за п'ять хвилин змиє бозна-куди!
Отакі розмови Гасан, Бабула і Карембу вели тепер досить часто, бо здебільша бували на самоті, сидячи в наметі, по велетенських масних запонах якого, сплетених із стяжок шкіри та тоненької верблюжої вовни, без угаву періщив холодний зимовий дощ та подеколи люто шмагав навальний гірський вітер.
Хлопці лежали в хутряних спальних мішках та хукали на закляклі руки або ж гріли їх над розжареним деревним вугіллям у глиняній посудині, що стояла між їхніми ліжками, зробленими з рогожі й підвішеними над мокрою паруючою землею.
Долиною, відкритою до гірської сивуватої синяви, дув кигучий плачливий вітер. Він подеколи заглушував монотонну сумну пісню дощу й виганяв з розколин скель велетенські хмари випарів та клуби туману.
А бувало й таке, що на світанку, відхиливши рогожу, хлопці скрикували з подиву: все навкруги біле від снігу! Де це? В тропіках чи в горах Кабілії? Поодинокі фінікові пальми, витягнувши, мов жирафи, шиї з-під снігового запинала, вилискували вічнозеленою перистою кроною.
Проте ці чари розвіювалися за кілька хвилин — коли в глибинах скель спалахувало яскраве ранкове сонце. Тоді земля знову ховалася в тумані, і десь опівдні гори заливала така задушна, нестерпна спека, що руки ставали наче налиті свинцем.
Тільки найвищі шпилі, що стриміли у блакитній далечині, світилися білими сніговими шапками й вигравали чи то криваво-червоним, чи то холодним синьо-зеленим сяйвом.
А одного дня мандрівники справді-таки набралися страху.
Чорна хмара, яку грайливий вітер випадково не розбив об химерно потріскані скельні вежі, просковзнула до розлогої пласкої долини й поповзла понад самісінькою землею. Тільки тепер можна було відчути, що село Іделес лежить на височині двох тисяч метрів. Прозорий, сонячний і гарячий полудень за кілька хвилин перетворився на зловісний присмерк, насичений випарами. А ще за кілька хвилин здійнялася нестримна буря. Блискавиці крижем розтинали не небо над головою, а простір унизу, в незліченних підступних, похмурих прірвах.
Цілісінький вечір і ніч темряву осявали спалахи сліпучого вогню, без угаву гуркотів грім і відбивався стоголосою луною. Тисячі блискавиць за хвилину запалювали каламутну й мокру темряву, до якої з розколин у скелях ринули оглушливі й люті водоспади. Камінні брили, що, може, сто, а то й тисячу років стирчали над стрімкими прірвами, тремтіли в своїх гранітних ложах, і одна чи дві скотилися з таким неймовірним гуркотом, що заглушили навіть гримотіння бурі, яка в своєму шалі не мала, здається, ні кінця ні краю.
Тієї ночі в горах од блискавиці вщент згоріло кілька халуп, загинуло десять чоловік, а багатьох верблюдів, що ховалися в ущелині, згодом знайшли спалених на вугілля.
Цю бурю люди згадуватимуть десятиліття. Синьої гірської ночі, під небесами, увінчаними незліченними сузір'ями, чоловіки складатимуть на агелі довжелезні пісні про двобій тутешніх духів з духами сусідніх азджрів, страхітливий ворожий наїзд яких було рішуче відбито.
Пекельна буря була, так би мовити, заключним акордом зими з її щоденними зливами й холодними ночами.