Міцний кулак туарегів

Фетум, зачувши улесливу пісню, вийшла з свого помешкання й перед натовпом, що гучно благословляв її, поцілувала жилаві руки старих, які співали разом з молоддю. А оскільки вдова не хотіла, щоб її занадто величали, то попросила лицарів, аби ті замовкли, бо вона щиро сумувала за своїм коханим чоловіком і вважала, що негоже вдові слухати славослов'я. Закохані лицарі пішли з агелу по країні, й незабаром скелі навколо Іделес в радіусі десяти годин їзди були геть списані ім'ям найвродливішої та найліпшої жінки Ахаггару.

Князі та посли приїздили з Тімбукту, Туата, Радамеса, Рата, приїздили і з далеких суданських дворів чорних нігерійських володарів. Приїздили туареги кель-ові з гір Аїру, темні тіббули, з гір Тібесті. Приїздив шейх пастухів кель-аюліммідів з Кого біля Нігеру, чорний гарратимський шейх із Туата, а також багаті кайди з Більми й Тауденні — цих двох найважливіших сахарськнх соляних копалень. Ба навіть із Марокко приїхало кілька знаменитих купців, які зроду-віку платили ахаггарцям проїзне мито. Весь у золоті й пурпурі, в супроводі розкішної гафли рабів, прибув посол марокканського султана, бо марокканський султан з давніх-давен був халіф церкви, до якої належали ахаггари. Фетум той посол улесливо назвав «царевою двоюрідною сестрою».

Пишні посольства, яких супроводили й по п'ятсот озброєних воїнів, — а найпишніші серед них — посольства туніського бея та марабута — шейха Ель-Баккайя з Тімбукту — привозили високошановній удові дари: старовинні килими казкової цінності та коштовні шовкові тканини, гаптовані золотом. Фетум приймала посольства милостиво й з гідністю. Її почесна варта, яка зросла до двохсот молодих дворян, дістала чудові святкові шати із суданського шовкового атласу, аби гості бачили, як їх тут шанують. Ахаггарські лицарі не могли справити собі такі чудові шати самі, бо попри свою знатність і спорідненість із султанами вони — бідні. І гостинність царського двору, якою лицарі користувалися цілу зиму, надавала їм можливість принаймні раз на день досхочу нагодувати свої родини…

— Зворотний бік усієї цієї слави, — сказав меткий Карембу Гасанові, — полягає в тому, що всі ці туарезькі вельможі як слід їдять у вдовиному замку…

— Та що ти! — здивувався Гасан, сприймаючи слова Карембу за жарт.

— Коли б ти знав, які жалюгідні прибутки мають оці пихаті туареги!

Бабула кивнув головою, й тому Гасан запитав:

— А звідки ти про це знаєш?

— Пхе, та хіба ж я князь чи сіді? Вони ж мене спочатку вважали за раба! А тому я пішов до їхніх імргадів і програв кілька мідних монет. Ми швидко з ними заприятелювали, і я за годину знав комори тих славних воїнів ліпше, аніж власні діряві кишені! Ну, то що ж, на твою думку, має такий знатний туарег?

— Напевно, поля, стада, будинки, комори, рабів…

— Помиляєшся: нічого, крім голоду. Я ж тобі кажу: зворотний бік слави! Кожен могутній рід має пастухів ї родових орендаторів грунту. Проте туареї не має стільки рабів, аби їх вистачило для всіх орендаторів. А що ж орендатор? Того не можна ані вигнати, ані продати. Орендатора успадковують так само, як грунт і взагалі все господарство. Крім того, орендатор-імргад разом із своїми синами в усіх битвах воює пліч-о-пліч з паном і повинен оддавати панові дві третини воєнної здобичі — то хіба ж можна відмовитися від такого годувальника?

Імргади також бербери, але колись, за давніх часів, переможені в бою. Тепер вони з численними родинами живуть на своїх малих ділянках часто-густо куди ліпше, аніж їхні пани.

Але найцікавіше ось що: земля тут належить жінкам, і успадковують її жінки. Хижки й взагалі більша частина вбогого туарезького маєтку належать також жінкам і переходять від матері до дочки…

Отож через злидні туареги такі забіякуваті та непосидющі. І хоч жінки мають тут дуже мало, але все-таки більше за чоловіків. У чоловіків є тільки те, що вони видеруть у сусідів або зароблять у купців. Родина живе з того, що чоловік заробить, коли несе сторожову службу, — він кілька місяців охороняє караван купців під час подорожування в глиб материка, — або виторгує який лантух борошна на ін-салаському базарі. З жінчиного маєтку родина живе тільки в добу великого голоду.

Податки, які імргад сплачує хазяїнові, невеликі. Він повинен виростити своєму володареві за рік одну верблюдицю, дати горщик верблюжого масла, дещицю меду та трохи проса. Але імргад має годувати рабів, і тому в неврожайний рік імргад разом із дітьми благає свого хазяїна, аби той не дав їм вмерти з голоду й послав куди-небудь у похід. Імргад воліє краще вмерти на полі бою, ніж страждати з голоду. Якщо ж видається врожайний рік, то милостивий пан тиждень живе то у того, то у іншого орендатора «свого маєтку» й разом із своїми рабами геть об'їдає їх. Адже туареги справжнісінькі ненажери.