Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
— Чую твій заклик, старий Феруане! Жінки й діти! Коли й ви чуєте це, то встаньте, підіть одягніться в усе найліпше і опівночі зберіться гуртом, щоб, покинувши вигаслі родинні вогнища, вирушити із своїм племенем до могил предків!
Жінки, що стояли й сиділи навколо, підвелись і разом з дітьми, дівчатами, рабинями та дружинами імргадів, уклоняючись, покинули збори.
Незабаром вони повернулись у своїх найпишніших шатах, підперезані поясами з овечої шкіри, в найліпших блакитних і червоних фартухах. Коси прикрасили стрічками, на головах мали великі запинала, якими затуляли обличчя. Дзвеніли браслети, виблискували намиста, сережки й персні…
Тим часом окремі представники знатних родів по черзі виголошували найдивовижніші присяги: найпалкіше схвалення дістала пропозиція не голити й не розчісувати бороду. Всі присутні прийняли її одностайно.
На другий день по тому, як жінки повернулися від могил, де вони прокляли тіні вбивць, аменохалів труп було спалено. Разом з останками володаря спалили й силу-силенну дорогоцінних трав та олії, що їх принесли на похорон посли всіх племен і родів. Зірвавши великий червоний намет, воїни з заупокійною молитвою поклали на те місце попіл аменохала.
Потім у долині накидали могилу. Вона весь час зростала, бо всі посли, які приходили до султанші, додавали до тієї могили каміння. В могилу, як і годиться, не впала жодна сльоза.
По всій країні справляли поминки, на яких ніхто не мав права вимовити вголос аменохалове ім'я. Те ім'я пішло в непам'ять — туарег ніколи не згадує померлого, хіба що тільки тоді, коли оспівує його перемоги.
Синам і дочкам героїв, тих, що загинули або з великими почестями повернулися після бою за звільнення аменохала з полону, в день аменохалового похорону за бажанням їхніх матерів змінили імена. Кожному дали прізвисько «вірний, любий». Від них у майбутньому пішло нове плем'я високошановних благородних імітрі-лаленів. Шістьох з них повелителька піднесла в дворянство. Дванадцятьом імргадам надала волю й дозволила разом з нащадками як вільним воювати справжнім мечем і залізним списом. Усім дружинам і матерям героїв подарувала землю, щоб ті могли прогодувати сиріт.
Наступного дня після похорону зібралися всі носії почесних відзнак племен. Вони склали присягу до ніг Фетум:
— Хай прийде хто завгодно й зруйнує наші знеславлені оселі, намети й оселі наших васалів, халупи наймитів і хижки рабів! Хай випалить урожай і знищить геть усе знаряддя в нашому господарстві! Хай переб'є всю нашу робочу й рогату худобу, а також весь наш дріб'язок! Хай переб'є навчених до бою собак і мисливських хортів! Хай стягне з кожного з нас усе, що маємо на собі та в торбах при наших сідлах! Хай хто завгодно проколе нас стрілою, мечем, списом, або застрелить нас, або віднесе на власному щиті на розжарене вугілля, коли ми протягом року не помстимося за аменохала!
Після того, як присягнули носії почесних відзнак племен, прийшли почесні барабанщики-тоболи, після них — лицарі й воїни всіх двадцяти племен. Знову й знову лунали слова грізної присяги. Одні відмовлялися від своїх рабів, інші зрікалися племінних титулів та прибутків. І коли б родичі з жалю та співчуття не годували їх, то багато хто, мабуть, умер би з голоду. Адже надходила зима, і про виправу, так фанатично обіцяну, до весни не могло бути й мови.
Неодружені благали Фетум, аби та власноручно вишила їм на запиналі, що за ним кожен туарег ховає обличчя, якусь доброзичливу приповідку, або від щирого серця написала на бойовому щиті якесь гасло-побажання, й таким робом милостиво прилучила їх до гурту своїх шанувальників. А шанувальники вже почали оточувати молоденьку вдову, щодня влаштовуючи всілякі змагання, аби привернути до себе її увагу.
Осінь була в розпалі. Плем'я згорнуло табір і перекочувало до оази Іделес. Там воно у супроводі безлічі гостей і шанувальників розмістилося в укріплених будівлях села, а також під мурами султанської резиденції, оточеної потрійним старовинним валом.
Ту грандіозну подорож на чудових мегерах довіку не забуде жоден з наших трьох хлопців.
Фетум ласкаво прийняла наших друзів і дала поцілувати руку. Потім вони разом з усією молоддю співали на аменохаловому агелі пісню, в якій народ уславляв свою володарку:
— Тебе питають, чи має якась жінка Ахаггару синіші очі, ясніше волосся? Чи є в країні жінки вродливіші й цнотливіші? Хіба наша пані Фетум не супроводила свого хороброго чоловіка в сідлі бойового верблюда в усіх походах, поки народила йому дитину, яка стане нашим царем? Хіба наша повелителька Фетум не брала участі в усіх наших походах, аж поки не стала матір'ю? А яка героїчна жінка у вирішальну мить підбадьорювала свого сина словами полум'янішими й жестами рішучішими? Хіба вона не ділила з нами, неначе справжній воїн, всі знегоди безконечних мандрів пустелею? Хіба вона вимагала води чи фініків, коли їй дошкуляла спрага або голод?