Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
— Пані, кажіть про все відверто, і я відповім тим же. Ви спонукаєте до щирості, і я перепрошую за свою нечемність. Ви хочете мені звіритись, і я теж вам признаюсь… Я певен, що можу покластись на вашу скромність… Атож, ваш чоловік і ваш коханець, кожен окремо, справді доручили мені розшукати малого Убера… Я, признаюся, дещо вагався між почуттям приязні, яке відчуваю до вашого чоловіка Поля Дропа, і дружнім почуттям до Себастяна Перрона, якого ви любите. Я зворушений, що попри це ви таки звернулися до мене. Перш ніж запевнити вас у цілковитій відданості, хочу розвіяти ваші сумніви. Насамперед я прагну бути безстороннім і справедливим. Я ще не знаю, хто — ваш чоловік чи коханець — порушив закон, але якщо ви вважаєте мене чесним, благаю не просити про милосердя до котрогось із них…
Жюв плутався у словах, проте наміри його були щирі; слухаючи те белькотіння, Амелі сумно всміхнулася.
— Ви боїтеся, що я проситиму за свого коханця чи чоловіка?
— Пані, це одне й те саме.
Жінка рвучко підвелася. Немов сердячись, вона швидко стягнула рукавички, певно, сама того не помічаючи.
— Пане Жюв, — виголосила вона, — ви страшенно помиляєтесь, гадаючи, чого я сюди прийшла. — І хрипко, страдницьки, ледве тамуючи ридання, пояснила: — Перед вами, добродію, не жінка, а мати. І я не проситиму зласкавитися над чоловіком, змилуватися над коханцем. Я їх обох, здається, однаково ненавиджу. Обидва вони мені осоружні. Ет!.. Запевняю, я прийшла не заради них, а задля своєї дитини: знайдіть мені її!
«Вона каже правду, — здригнувшись, подумав Жюв. — Вона хоче тільки знайти дитину». І Жюв розтулив рота, ладний сказати матері, що побивається за дитиною: «Пані, не переживайте, я виконаю ваше прохання і поверну вам сина. Його тримає під замком ваш чоловік, і я відберу…» — Та, за хвилю, зваживши все, промовчав. Де знаття, чи не підіслав її Себастян Перрон або Поль Дроп, аби розвідати його наміри? Отож інспектор, дбаючи, щоб не дати якоїсь зброї своїм піднаглядним, обмежився запевненням:
— Пані, я поклявся з'ясувати цю справу. І ще ніколи не порушував своїх обіцянок. Я зроблю все можливе, щоб повернути вам сина.
Якусь часину Амелі й Жюв мовчали. Молода жінка потупила очі, і на її мінливому обличчі інспектор помітив сліди запеклої душевної боротьби. Амелі Дроп ніби вагалася, перш ніж зробити страшне зізнання. Жюв підсвідомо відчував, що це саме так, і вирішив допомогти.
— Скажіть мені, пані, — мовив інспектор, — чи не вкажете мені якоїсь прикмети або подробиці? Чи не вважаєте ви винним когось із них? Може, те скоїв ваш чоловік або коханець? Може, щось підозрюєте?
І тоді, немов ті слова переповнили чашу гіркоти в серці нещасної Амелі, вона здалася. Досі їй, мабуть, щастило опанувати себе, вона тільки здавалася незворушною, та стримувати себе далі вже не могла.
— Кого я звинувачую? — майже нестямно вигукнула жінка. — Кого я звинувачую? Пане Жюв, хочете знати правду? Я звинувачую їх обох, вони обоє ниці негідники і вдвох напосілися на мене.
Від ридань в Амелі на хвилину перехопило дух. Трохи заспокоївшись, вона вже говорила розважливо й упевнено.
— Пане Жюв, — заявила молода жінка, — я прийшла розповісти вам те, що може допомогти розслідуванню. Словом, і мій чоловік, і мій коханець однаково ниці й жалюгідні; це два злочинці, що заповзялися пограбувати мене.
Вражений Жюв не міг спромогтися на слово; поки він гадав, чим викликані такі несподівані звинувачення, Амелі пояснила:
— Учора, пане Жюв, до мене приходив мій коханець. Прийшов пополудні і — от нікчема! — посмів упасти мені до ніг і благати, щоб дала йому сто тисяч франків… Клявся, що коли матиме сто тисяч, то знайде мого сина.
Переводячи дух, Амелі батистовою хусточкою втерла холодний піт на скронях. І, не даючи хоч щось сказати Жювові, квапливо повела далі:
— Я не дала йому тих грошей і, знетямлена його дурістю, гадала, що вже випила до дна чашу сорому… Та помилилася. Чоловік мій пішов з дому ввечері, а повернувся пізно, майже опівночі. Я ще не спала, знесилена розпачем, лежала на дивані; якби мій чоловік тієї хвилини хоч словом пожалів мене, я багато простила б йому, може, й стала б відтоді чесною жінкою. Та лишенько, він забіг до мене і, навіть не помітивши, в якому я стані, аж трусячись від збудження, теж кинувся мені до ніг. І почула, що й він, як мій коханець, просить сто тисяч франків, щоб повернути сина.
Молода жінка заламала руки й зайшлася нервовим, злим плачем, у якому перемішалися досада й уражене самолюбство. Мати, що оплакувала втраченого сина, іноді ставала жінкою, котра соромилася, що колись віддавалась і коханцеві, і чоловікові, яких тепер мала за мерзотників.