Пророчиця

Вікна світилися. Слабенько — але світилися.

— А як не та? — засумнівався Геннадій.

— Наче правильно їхали, — знизав плечима Сергій. — Помилилися — вибачусь, далі поїдемо. Хоча навряд. Надто все це в стилі нашої подруги.

— Я теж піду, — промовив Гена Корсак, відчинивши дверцята зі свого боку — він сидів поруч із водієм.

— Я тобі піду, — беззлобно відповів Горілий. — Ваша задача — тут сидіти. Страхувати мене.

— Теж мені — держстрах, — гмикнув Анатолій. — Від чого страхувати? Там тітка, хвора на голову.

— Дарма ви мені ствол не роздобули, — Горілий проігнорував його, але пізніше зрозумів — саме такий настрій Анатолія вплинув на рішення Сергія дозволити зрештою Геннадію скласти йому компанію.

— У нас зброєю не торгують, — буркнув Анатолій. — Шеф ясно сказав: ти можеш у щось влізти, то нехай краще влізеш без зброї. Бо шлях кожної одиниці озброєння тут, у Конотопі, дуже просто простежити. І шлях до шефа приведе.

— Це він не сам додумався, — зауважив Горілий. — Це його Момот навчив.

— Усе одно правильна думка.

— А я з тобою, Толян, це обговорювати не збираюся, — взявшись за ручу дверцят, Горілий секунду подумав. — Ну його в баню. Хочеш іти, Гено — гайда. Що там буде, не знаю, але хай ми з голими руками, зате — вдвох.

— Ну, а як вона тобі щось напророчить, Ген? — підсмикнув його Анатолій.

Тут, за містом, перед крайньою хатою з ледь освітленими вікнами, Гена Корсак справді трошки злякався, вже не певен — саме тепер він зробив правильний вибір, проявивши ініціативу. Але враз засоромившись таких своїх думок, нічого не відповів, натомість вийшов із машини, для чогось скинувши куртку й лишивши її в салоні на сидінні. Ноги, взуті в піжонські туфлі, відразу по самі шнурки вгрузли у весняну багнюку, хлопець кумедно підстрибнув, намагаючись стати зручніше, почулося чвакання. Сергій Горілий у своїх «бездоріжних» берцах тримався впевненіше.

— Вперед, — мовив він, додавши по паузі: — Дивись, не впади там… Городський… — і вже до Анатолія: — Вирубай фари про всяк випадок.

Підкоряючись силі звички, Горілий в останню мить скомандував зупинити машину так, аби від потрібної хати її все ж таки відділяли дерева. Не хотілося, щоб пророчиця точно знала: він уже приїхав, до того ж не сам. Звісно, якщо Олеся справді відьма — здогадається, та про це Сергій зараз думав менше, ніж про необхідність дотримуватися засобів оперативної безпеки. Коли Анатолій слухняно вимкнув фари, довкола стало зовсім темно.

— Тримайся за мною, — кинув через плече Сергій, додав: — Мовчки, — і рушив напростець до хати по вологій грузькій землі. Поквапившись за ним, Геннадій знову ледь не послизнувся — його взуття точно не годилося для сільської місцевості.