Пророчиця
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-617-538-036-9
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Пророчиця». Краткое содержание книги:
— Трупи забрали вже?
Зарудний скочив оком на дві «швидкі», які стояли поруч із міліцейськими «бобиками» та машинами слідчого і самого Супруна: з деяких пір прокурорські й міліцейські працівники з районного управління виїжджали на трупи переважно власним транспортом, заправляючись при цьому казенним бензином, що в результаті компенсувало не дуже зручну їзду поганими сільськими дорогами.
— Ви ж просили поки не чіпати, — хоч були вони давно знайомі, навіть випивали кілька разів у спільних компаніях, на людях Супрун із Зарудним трималися виключно на «ви», демонструючи глядачам і слухачам зразок дотримання субординації. — Юнака вже винесли, не назад же класти… А друге тіло ще там.
— Ходімо глянемо.
Офіцери підійшли спочатку до «швидкої», Зарудний заліз усередину, медбрат відгорнув простирадло, підполковник подивився на Гену, чиє обличчя в останні секунди перед смертю зафіксувало подив і переляк воднораз, зітхнув, знову затулив лице.
— Можете везти, — сказав він, виліз назовні, почекав, поки перша «швидка» поїде, провів її поглядом, тоді обернувся до Супруна. — Мені це все не подобається. За тиждень вбивають другого працівника банку «Слобода», причому за досить стрьомних обставин, хіба ні?
— Теж із безпеки? Під Момотом ходив? — уточнив Супрун, який також знав і відставного полковника Момота, і його статус у «Слободі», і, звісно ж, те, що підлеглі Момота зайнялися тиском на особливо проблемних кредиторів.
— У вбитого знайшли документи. Що там?
— Нічого. Пластикова картка. Корсак Геннадій Вікторович, комерційний універсальний банк «Слобода», відділ економічної безпеки.
— Момот — просто безпека. В широкому розумінні. Цей підлягає… підлягав особисто Нікітину. Еліта, мать їх… Таких іще яйцеголовими називають.
— Де називають?
— В Америці, — підполковник сплюнув собі під ноги. — Знати б тепер, за яким хріном цей елітний пацанчик поперся серед ночі до чорта на роги… Зрозумів, до чого все йде?
— Та ясно, — тепер зітхнув Супрун. — Пана Нікітина доведеться брати в оборот, хай як не хочеться. Аби тільки той труп, який у хаті, проблем би не було.
— З Нікітиним я вам поможу. Тим більше, з ним давно пора душевно побалакати. Хто міліцію, до речі, викликав?
— На «сто два» подзвонили. Виклик прийнятий о сьомій тридцять. Поки доїхали…
— А постріляли їх коли?
— Експерти кажуть — іще вчора. Десь так не раніш як о двадцять другій. Точніше покаже розтин.
— Відбитки пальців?
— На дверних ручках і на одвірку лишилися чіткі.
Друге тіло вже дактилоскопіювали, документів жодних, але проб’ємо через базу, може, спливе щось. Проте, — тут Супрун гмикнув, — якщо вже той Корсак, із банку, — тамтешня еліта, а в хаті — хтось із його знайомих, і вони сюди сповзлися серед ночі, громадянину Нікітину буде про що розказати.
— Хата чия? Хто міліцію викликав?
Зарудний хотів запитати, чому ніхто в околиці пострілів не чув, але стримався — сам бачив місцевість, усвідомлював: тут хіба гармату почують, а взагалі зараз стільки піротехніки у вільному обігу ходить, що бабахкання не дивують не лише міських, а й сільських мешканців.
— Той, хто дзвонив, не назвався. Але, гадаю, бомжара якийсь. Самі ж бачите — хата покинута, нічия фактично. Наші вже попрацювали з місцевими жителями. Баба тут мешкала, сама, родичів нема, померла — зо дні чотири лежала, поки на неї поштар не наткнувся, пенсію ніс. Десь рік хата ось так стоїть, шибки у вікнах збереглися, аж дивно… Словом, тут, буває, бомжі підночовують. Хтось із них, видно, забрів на насиджене місце і надибав два трупи… Але другий… — Супрун похитав головою. — Давно такого не бачив. Яке давно — ніколи! Сатаністи тут завелися, чи що.
— Чому сатаністи?
— Самі гляньте.
Давно пора — задля цього Зарудний і приїхав.
Офіцери пройшли всередину, майор пустив підполковника вперед, і той, ступивши в потрощену кімнату, зупинився на порозі, замислено оглянув місце злочину, потім схрестив руки на грудях, схилив голову набік.