Пророчиця

Розділ 8

Копай глибше

Начальник конотопського міського карного розшуку підполковник Володимир Зарудний приїхав у Шаповалівку, коли тут уже другу годину поспіль працювали колеги з районного управляння.

Територіально село, як і всі населені пункти району, більш чи менш віддалені від міста, вважалося їхньою парафією, але подвійне вбивство лише в чотирьох кілометрах від Конотопа, до того ж — вогнепал, трапляється нечасто. Тому інтерес до цієї пригоди не лише тутешніх колег, але й начальства з області пояснювався легко. Єдине, що хоч трохи тішило Зарудного в цій ситуації, — пістони вставлятимуть не йому, нехай карний розшук району віддувається. Одначе він виявив до стрілянини в Шаповалівці професійну зацікавленість.

І саме тому виїхав на місце сам, попередивши перед цим начальника районного розшуку. Пояснив двома словами, що саме його зацікавило, дізнався, що на місці працює група, а сам начальник уже ходить по начальству, бо з одним трупом, як правильно передбачив Зарудний, таки виникли проблеми. «Мабуть, це мої проблеми, — зазначив підполковник. — Про всяк випадок не надто квапся, я гляну на місці, як і що, тоді перетнемося, покалякаємо, добро?»

Коли вирулив на ґрунтову дорогу та завернув за лісосмугу, побачив міліцейський «бобик», який заступав шлях. Автівка Зарудного не мала розпізнавальних знаків, сам він нечасто вдягав форму, тому двоє сержантів, що старанно перекрили рух, посунули на нього. Один при цьому наїжачився автоматом, і це мало не вивело підполковника з себе — ремби довбані, мать їх за ногу! Хряснувши дверцятами, вийшов із машини.

— Зброю опустили! — гаркнув, сам дивуючись нападу люті. — Іграшки вам тут? Войнушка? Прізвище як?

Останнє стосувалося сержанта з автоматом, який, до речі, не дуже то й поспішав виконувати наказ. Та його товариш щось коротко і тихо сказав на вухо — і автомат опустився дулом донизу.

— Сержант Прудник! — відрапортував той.

— Сержант Малишев! — луною вторив другий трошки з запізненням: — Охороняємо місця скоєння злочину, пане підполковник!

Відпустило так само швидко, як і накотило. Чомусь згадалася фраза з доповідної, яку сам же колись писав: якість особового складу невисока через відчутний брак професійних кадрів. Ось наочне підтвердження.

— Вільно, — сказав примирливо, додав після короткої паузи: — Молодці, правильно стережете. Знаєте службу. Тільки заберіть свій «бобик», я проїду…

Про приїзд Зарудного оперативну групу вже попередили — назустріч поспішив майор Супрун, заступник начальника районного розшуку і сам непоганий опер, підполковник пам’ятав його з різних справ, навіть знав, що йому довго не хотіли давати майора, когось не того потривожив, уперто не бажав відступатися, а коли дещо пояснили — здуру накатав рапорт. Власне, через цей рапорт мало не вилетів потім із міліції; на щастя, настали нові, як усі спочатку гадали, часи, Супруна припинили пресувати, але й капітаном тримали на два роки довше, ніж належить, лише півроку тому нарешті підвищили, причому відразу — в званні та в посаді. Як його начальник, так і сам новоспечений майор здогадувалися: нагорі, не в Сумах — у Києві, відбулися чергові посадові рокіровки, в результаті чого опальному капітанові виявилося простіше дати довгоочікуваного майора, ніж далі підводити цінного, хоча й не надто покірного офіцера до звільнення, яке загрожує традиційним у таких випадках переходом у приватні бізнесові структури.