Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Але я щось інше хотіла згадати... Що ж я хотіла згадати? Га?! Як вона приїхала вперше у відпустку... Ні, ще про те, як ми її проводжали, як вона їхала... Прийшли на вокзал її шкільні друзі, товариші з роботи. І один старий хірург нахилився і поцілував їй руки: «Більше я таких рук не стріну».
Приїхала у відпустку. Худенька, маленька. Три дні спала. Прокинеться, поїсть і спить. Знову прокинеться, поїсть і спить.
— Світланочко, як тобі там?
— Усе добре, мамо. Усе добре.
Сидить, мовчить і тихо сама до себе посміхається.
— Світланочко, що в тебе з руками? — Я не впізнала її рук, вони стали такими, ніби їй п’ятдесят років.
— Там, мамо, багато роботи. Чи можу я думати про свої руки? Ти уявляєш: готуємось до операції, миємо руки мурашиною кислотою. А лікар підходить до мене і каже: «Вам що, своїх нирок не шкода». Він про нирки свої дбає... А поряд люди помирають... Але ти не переймайся. Я задоволена, я там потрібна.
Поїхала вона на три дні раніше:
— Вибач, мамо, у нас у медсанбаті лишилося тільки двоє медсестер. Лікарів удосталь, а медсестер мало. Дівчатка задихнуться. Як я можу не поїхати?
Попросила бабусю, вона її дуже любила, тій незабаром дев’яносто років: «Тільки не помирай. Дочекайся мене». До бабусі ми поїхали на дачу. Вона стояла біля великого куща троянд, і Світланка просила її: «Тільки не помирай. Дочекайся мене». Бабуся взяла і зрізала їй усі троянди. Із тим букетом вона й поїхала.
Прокидатися треба було о п’ятій ранку. Я буджу її, а вона: «Мамо, я так і не виспалася. Мені здається, що тепер мені ніколи не вистачить сну». У таксі вона розкрила сумочку й охнула: «Я забула ключ від нашої квартири. У мене немає ключів. Я повернуся, а раптом вас не буде вдома?» Потім я ключі її знайшла, у старій спідничці. Хотіла відправленням надіслати, щоб вона не хвилювалася. Щоб у неї були ключі від домівки.
А раптом вона жива? Десь ходить, сміється... Радіє квітам... Вона любила троянди... Приїжджаю тепер до нашої бабусі, вона ще живе, тому що Світлана просила: «Тільки не помирай. Дочекайся мене». Прокидаюся вночі... На столі букет троянд... Вона їх увечері зрізала... Дві чашки чаю...
— Чому не спиш?
— Ми зі Світланкою (вона її завжди звала Світланкою) чай п’ємо.
А я уві сні її побачу й уві сні собі кажу: підійду, поцілую, якщо вона тепла, отже, жива. Підійду, поцілую — тепла. Отже, жива!
Раптом вона десь живе? В іншому місці...
На цвинтарі сиджу біля її могилки. Ідуть двоє військових. Один зупинився:
— Ой! Свєта наша. Ти подивись... — Помітив мене: — Ви — мама?
Я кинулася до нього:
— Ви знали Світланочку?
А він до товариша звертається:
— Їй відірвало обидві ноги під час обстрілу. І вона померла.
Тут я сильно закричала. Він злякався:
— Ви нічого не знали? Вибачте мені!!! Вибачте! — І втік.
Більше я його не бачила. І не шукала.
Сиджу біля могилки. Іде мама з дітьми. Чую:
— Що це за мати? Як вона могла відпустити в наш час на війну єдину доньку (а в мене на пам’ятнику викарбувано: «Єдиній донечці»)? Дівчинку віддати?..
Як вони сміють, як вони можуть!!! Вона ж клятву давала, вона ж медсестра, якій хірурги руки цілували. Вона їхала рятувати людей, їхніх синів.
Люди, кричу я в душі, не відвертайтеся від мене! Постійте зі мною коло могили. Не лишайте мене саму...
Мати
— Афган, твою мать! Афган... Друг бере до рук газету, читає:
«Радянських солдатів звільнено з полону... Дали інтерв’ю західним журналістам...» — І матом.
— Ти чого?
— Та я б їх усіх до стінки поставив. І сам особисто розстріляв.
— Мало крові надивились! Тобі забракло?
— Зрадників не шкода. Нам руки, ноги відривало, а вони в Нью-Йорку хмарочоси роздивлялися... На «Голосі Америки» виступали...
А там він мені другом був... Співали: «І хліба скоринку, і ту пополам». (Мовчить.)
— Ненавиджу! Ненавиджу!
— Кого?
— Що не зрозуміло? Я втратив друга — тут, а не на війні... (Добирає слова.) Більше нікого... Інших друзів у мене немає... Нині всі розбіглися, сидять у своїх норах. Гроші заробляють.
Афган, твою мать! Хай би я краще загинув. Почепили б на моїй школі меморіальну дошку... Зробили б із мене героя... Хлопчиська мріють бути героями. Я не хотів... Війська до Афганістану вже ввели, але я ще нічого не знав. Мені було нецікаво. У мене було в той час перше кохання, божеволів... А тепер я боюся жінки торкнутися, навіть коли в переповнений тролейбус уранці втискаюся... Розумієте? У мене нічого не виходить із жінками... Від мене дівчина пішла... Кохана... Два роки жив із нею... Того дня я спалив чайник... Він горів, а я сидів і дивився, як він чорніє, зі мною таке трапляється. Цілковите відключення, я тікаю від реальності. Вона повертається з роботи, відчуває запах: