Цинкові хлопчики

Але я щось інше хотіла згадати... Що ж я хотіла згадати? Га?! Як вона приїхала вперше у відпустку... Ні, ще про те, як ми її проводжали, як вона їхала... Прийшли на вокзал її шкільні друзі, товариші з роботи. І один старий хірург нахилився і поцілував їй руки: «Більше я таких рук не стріну».

Приїхала у відпустку. Худенька, маленька. Три дні спала. Прокинеться, поїсть і спить. Знову прокинеться, поїсть і спить.

— Світланочко, як тобі там?

— Усе добре, мамо. Усе добре.

Сидить, мовчить і тихо сама до себе посміхається.

— Світланочко, що в тебе з руками? — Я не впізнала її рук, вони стали такими, ніби їй п’ятдесят років.

— Там, мамо, багато роботи. Чи можу я думати про свої руки? Ти уявляєш: готуємось до операції, миємо руки мурашиною кислотою. А лікар підходить до мене і каже: «Вам що, своїх нирок не шкода». Він про нирки свої дбає... А поряд люди помирають... Але ти не переймайся. Я задоволена, я там потрібна.

Поїхала вона на три дні раніше:

— Вибач, мамо, у нас у медсанбаті лишилося тільки двоє медсестер. Лікарів удосталь, а медсестер мало. Дівчатка задихнуться. Як я можу не поїхати?

Попросила бабусю, вона її дуже любила, тій незабаром дев’яносто років: «Тільки не помирай. Дочекайся мене». До бабусі ми поїхали на дачу. Вона стояла біля великого куща троянд, і Світланка просила її: «Тільки не помирай. Дочекайся мене». Бабуся взяла і зрізала їй усі троянди. Із тим букетом вона й поїхала.

Прокидатися треба було о п’ятій ранку. Я буджу її, а вона: «Мамо, я так і не виспалася. Мені здається, що тепер мені ніколи не вистачить сну». У таксі вона розкрила сумочку й охнула: «Я забула ключ від нашої квартири. У мене немає ключів. Я повернуся, а раптом вас не буде вдома?» Потім я ключі її знайшла, у старій спідничці. Хотіла відправленням надіслати, щоб вона не хвилювалася. Щоб у неї були ключі від домівки.