Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Першу добірку статей Хвильового пізніше буде згруповано в памфлет, назву якого запозичено з назви твору Сенкевича «Камо грядеши?». Опоненти дорікали йому за те, що він заховав «сатану в бочку», тобто запозичив ідеї класових ворогів та створив загрозу, що вони якоїсь миті повискакують усі з тієї бочки, як сатана в старому водевілі. Хвильовий відкидав такі звинувачення, цитуючи Шпенглера, аби показати, що готовий цитувати навіть «фашистського мислителя» (так він називав німецького історика), коли його слова мають сенс. Його першу викривальну промову було спрямовано проти самопроголошеного другого покоління, представники якого часто були старшими за тих, кого намагалися списати на архів історії. На думку Хвильового, говорити про нове покоління в літературі за такий куций відрізок часу було абсурдом: «Нема і не буде прикладів в історії літератури, щоб якесь покоління встигало висловитись за 5–6 років: письменник — не американська машинка, а твори його — не полтавські галушки»[503].

На його думку, в тому, що відбувалося, була іскра чогось нового, і деякі представники цього нового руху були вже зрілими, а деякі ще ні. Способом розвитку української літератури був не її штучний поділ на покоління, а вибір між вічними цінностями Європи та провінціалізмом «Просвіти». Універсали, платформи та маніфести, можливо, і надавали тим, хто їх підписував, відчуття власної значущості, проте вони не могли розв’язати проблему кваліфікованості, проблему навчання доброго письма. Для вирішення цього питання, на думку Хвильового, сам лише Зеров, його колега зі школи неокласиків, вартий більше, ніж сотня «просвітян», які тиражували різноманітні «червоні» фрази та намагалися зробити із себе ще більших революціонерів, ніж Ленін. Із пришвидшенням українізації Хвильовий убачав загрозу в тому, що колишні куркульські ідеологи — а в цьому контексті він згадав поета Павла Тичину як яскравий приклад — можуть переключитися на ультралівий селянський стиль суто з опортуністичних міркувань та заохочуватимуть до «селянізації» пролетарської культури, хоча й із «червоними» фразами. Хвильовий не виступав ані за «Гарт», ані за «Плуг». Він проголосив свою готовність визнавати талант усюди, де б його не знайшов, та виставляв себе захисником якості від тих, хто хотів би звести мистецтво до рівнів комнезамів та профспілок[504].