У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #1
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-493-132-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача.
Варвара Степанівна спинилася, передихнула, оглянула присутніх. В її погляді було щось таке, що приваблювало, привертало до себе.
- Отож, прошу наповнити келишки, товариство, - підняла вона свого, - щоб випити за розквіт нашого краю і усвідомлення нашим людом своєї святої окремішности, за справжнє братство і пролеткульт на всій землі, за волю всього людства, за рух уперед разом з іншими народами.
Застілля задзвеніло і стихло за наїдками, бо всі добре зголодніли, готуючи і очікуючи. Леся Яремівна, на правах господині, бажаючи ожвавити учту, попросила чоловіків налити собі горілки, а жінкам – вина і дозволити їй виголосити тост.
- Моє рідне товариство! - підняла вона свій келишок. – Любі гістоньки! Я зворушена сердечно та тішуся тим, що бачу вас усіх у себе, дружніми і ненужденними. Тож пропоную випити за наше завтра і майбутнє, яке, як мовила Варвара Степанівна, залежатиме від того, які що ми зуміємо та встигнемо зробити, будячи свій трудовий люд. Хай ніхто з нас не ліниться робити добро ближньому! За всеосвіту кожного з нас! За світло розуму й знань на усій землі! Будьмо!
- Приєднуюся до мовленого жінками, громадо, - раптом звівся над столом Кузьма Сидорович і, опорожнивши чарку й крекнувши, сів, взявшись старанно щось доказувати сусідові.
Кількахвилинна мовчанка стала поволі ожвавлюватися, як випите почало даватися взнаки. Та справжня розкутість прийшла після третьої чарки „За гаразди й майбутнє!”
- Громадо-компаніє! З дозволу ласкавої господині, кхе-кхе-кхе, - встав над столом згорблений Левко Коваленко, - пропоную пошанувати вставанням усіх полеглих та дружно випити чарчину на знак їх пам’яти, бо ми і за них живемо сьогодні та маємо можливість зібратися за таким столом, - вирвав він у Карпа тоста.
Застілля дружно підвелося і разом спорожнило келихи й чарки. Урочисту мовчанку перервала , переглянувшись із господинею, Марія Прокопівна, що мала чи не найкращий серед жінок голос. Вона несміло почала співати „Ой, горе тій чайці”. Пісню тихо підхопили жінки, а слідом і чоловіки. Спів підсилювався, розносячись у довкілля, пісня змінювалась піснею, обворожуючи всіх, хто чув. Дітвора, між якою був і Петрусь Янчук, воронням обсіла затиння, зачарована співом, а більші хлопчаки повидиралися на явір і акацію.
- То як, Дорошовичу, - звернувся до Карпа учитель Таран, - ти вже трохи із боргів вибрався?
- Та, Богу дякувати, вилізли, - повернувся Карпо до сусіди, - і навіть трохи обжилися, - зауважив, як Варвара Степанівна взяла під руку Ганну і повела її стежкою до берега. – Корову ж, може знаєте, на двох із братом купили, - показав очима на Пилипа, - свинят годуємо, лошаки підросли нівроку, кролів і голубів маємо...
- Працюєте упадно, то й маєте, хоч і не відповідно, а все ж терпимо. Домашка неоднораз і нам приносила молока, кисляку й сиру, то зрозуміли, що корова варта, і лошаків твоїх не раз бачив. Трудящий ти, Дорошовичу, чоловік, аж диву даєшся, на тебе дивлячись!
- Без млина, при таких податках, було б сутужно. Вітер, то – сила! А ви як, Кузьмо Сидоровичу? Щось рідше стали заходити цього року.
- Та ж обоє тим лікнепством завантажені! Вона сама в клубі із аматорами щодня пропадає і мене присилує. Освіту людям несем!
- Платять вам щось за це? – подивився Карпо у змарніле учителеве обличчя.
- Добре платять, особливо, як стала керувати освітою Леся Яремівна, спасибі їй. Даруй, хочу послухати, що там говорять Левко із Варварою, підійду до них ближче, - лишив він Карпа, пересівши на лавицю під хатою.
- Не вірю я їм, Варваро Степанівно, та й квит! – гарячкував Левко.
- Дозвольте і мені підсісти до вашої кумпанії? – звернувся вчитель до Хорунжої.
- Радо просимо, учителю, - обворожила вона поглядом Тарана. – Від вас у нас секретів немає. Не вірить мій співбесідник ні у світову революцію, ні у вождів та військовиків, у нас теж сумнівається, то може, підсобите переконати, що не дарма він на пти здоров’я віддав?
- Я б із радістю, коли б сам вірив, як ви, але ж не вірю, даруйте, то як переконаю ближнього? Довго і сам був обманутим!
- Як то не вірите?! – не могла приховати Хорунжа оторопіння. – Весь світ про те говорить, надіється й вірить, змагає врешті!..
- Чиїми вустами говорить? Вустами наших вождів. В тому немає нічого дивного, адже прапор революції, піднятий у Петрограді, після жовтневого путчу опинився в їхніх руках, і тепер вони ним закривають від трудового люду своє справжнє хиже лице, обманюють революціонерів, допомагають творити терор у світі закликом до революції, даруйте за відвертість. Чим ви можете пояснити оту зливу образливих ярликів: білопогонники, опортуністи, меншовики, есери, есдеки, мусаватисти, дашнаки, жузисти, петлюрівці, буржуазні націоналісти, диверсанти, укапісти, боротьбисти, шпигуни іноземних розвідок, агенти імперіалізму, пособники капіталізму, вороги народу, а тепер ще – саботажники, шкідники, зрадники батьківщини, антирадянщики, куркулі, мракобіси?!
- Аргументи ваші переконливі, Кузьмо Сидоровичу, але ж – „хто не з нами, той проти нас”. І все ж, заперечувати революцію і її наслідки – також крайність, - Хорунжа була вражена до глибини душі. – Ви що вважаєте, що влада у нас не радянська?
- Самі ж кажете, що з Москвою ні ми, ні інші провінції каші не зварять. А я скажу більше: централізований феодально-колоніальний соціалізм із диктатурою пролетаріату узаконюють анархію, убивають жадобу інонародів до політичних свобод, декларуючи самовизначення, насаджують своїх губернаторів-кагановичів, що не мають поняття про мораль, добропорядність і милосердя, жорстоко реанімують культ імперії і царя. Москва без тирана не жила і, видно, не спроможна буде жити до своєї кончини, бо не допускає думки про вільне об’єднання інонародів. Отож, українізація – не вихід із становища, про це слід не забувати нагадувати всім.
Замовк Кузьма Сидорович, примовкла Варвара Степанівна, і слова не сказав Левко Коваленко, такими незаперечними були учителеві аргументи.
- Московська свобода – це анархічна розбещеність ледачих паразитів-утриманців, що прикриваються нею для свого „живота”, - взяв Таран ініціативу в свої руки. – Вони нищили наш люд при монархії, революції, громадянщині і досі нищать висилками наших чоловіків у чужини, щоб засіяти наші землі покручами. Це столітній метод російських деспотів!
Учитель бачив порятунок для рідного народу таки в українізації, у відновленні людності, хай і в нужді, в сув’язі з тими земляками, що, бездоллями закинуті на чужини, втрачають зв’язок із батьківщиною.
- Не склалася по революції наша доля так, як поляків, прибалтійців чи фінів, хоч ми й чисельніші, а все через столітні засилля в наше середовище росіян та їхніх покручів, - додав по мовчанці Таран. – А що народ поганий, то його віками таким робили сусіди, знищуючи в зачатті кращих, свідоміших, гідніших і стійкіших! Було б дивним, якби він, народившись і вирісши в чужинському рабстві, був інакшим. Збагніть: із покоління в покоління Росія стинає наші кращі голови, лишаючи нас безголовими в Україні на рідній землі. Соловки й інші закуття півночі, неісходиму Сибір заселила й освоїла, наповнила острови аж до Порт-Артура, споловинивши від люду батьківщину. Жоден народ на землі не знає такого безоглядного знищення, жоден край - такого суцільного плюндрування! – аж брови вчителя насуплювалися, аж голос мінявся.
- Хіба ті мільйони жертв за радянську владу – не за царя і отечество насправді? Ваше шукання, Варваро Степанівно, обнадійливого в Бухаріні, Рикові, Каменєві і Зінов’єві, намагання популяризувати їх – просто ганебне! Адже смерть за російсько-імперську радянську владу огероюється, а за будь-яку іншу – паплюжиться. Ми своїх володарів віддали шаленим катам на знищення, як мовила свого часу наша великомучениця Леся Українка, в неволі ми загубили й поняття про волю і, видно, помремо її наївними ворогами, а не захисниками, - ледь не плакав Кузьма Сидорович. – Скільки ж треба було лукаво-сатанинської іудиної підлості, злого мефістофельсько-демонового духу, розбійницької каїно-диявольської віроломності, щоб знову накинути розкованим революцією народам промосковський тюрмонародний насильницький союз і в ньому довести до паралічу й смерти і свій власний, і інші народи! – скрушно додав Таран наостанку.