По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
… Зараз радник Хауссер тримав у руках точнісінько таку ж марку, як та, що залишив у себе його «компаньйон». Дівчина, що вручила йому свій «рекомендаційний лист», стояла біля дверей і, загадково усміхаючись, розглядала скромну обстановку кімнати, в якій жив експерт у східних питаннях.
13. БРАТИ
Наступної ночі після розгрому в Бялопіллі Петро Карабаш з’явився в Підгайчиках. Він мав інші справи, але відклав їх, розуміючи, що зустріч і розмову з братом відтягати не можна. Проте виявилося, що Юрка немає вдома. Тітка, видно, не розуміла, що діється. Вона з плачем і голосінням накинулась на старшого племінника:
— Йой, Петре, Петре, що ти робиш? Мало тобі Степана, то ти й Юрка в мене відбираєш, у свій ліс тягнеш. Він же малий ще, куди йому воювати? Уб’ють, на твоєму сумлінні менший брат буде. На страшному суді перед покійницею матір’ю ти за цю душу пропащу відповіси…
Петро зрозумів, що тітка нічого не знає про Юркові нічні пригоди, почекав, поки вона заспокоїться, запитав:
— Він не сказав вам, куди пішов?
— Він тітці скаже… Жди від нього! Другу ніч у хаті не ночує. І запитати не можна — мовчить, тільки губою сіпає.
У хаті було темно — Петро не дозволив світити. Він сидів край вікна, прислухаючись до тихих кроків охоронців, що лишилися надворі, й думав невеселу думу про молодшого брата. Ще кілька хвилин тому він надіявся, що слова Тимкова можуть виявитися брехнею, тепер уже не сумнівався, знав твердо — минулої ночі Юрко був у Бялопіллі. Сам по собі цей факт ще не свідчив про якусь серйозну братову провину, навіть якщо Юрко злакомився на мисливську рушницю. Хлопчисько, схотілося побавитися зброєю… Після розмови з ним Юрко віддасть рушницю, та й по всьому. Такий варіант повністю влаштовував Петра. Та все ж братова поведінка продовжувала здаватися дивною, загадковою. Куди він пішов цієї ночі, де пропадає, з ким, що робить?
— Тітко, Юрко часто не ночує вдома? А ви дарма думаєте, що це я його посилаю.
— А який біс його ганяє? — недовірливо озвалася жінка.
— Хотів би я знати… Тому-то й питаю.
— Раніше, траплялося, приходив пізно. Але все ж перші півні пропіють, він уже стукає. А вчора з’явився перед самим світом. Не їв, не пив, упав на постіль і спить як убитий. Холоша в крові, нога розпухла.
— Рушниці мисливської не було при ньому?
— Боже борони! Ні. Цього ще бракувало… Де б він узяв рушницю?
— Я тільки так… Запитую. А може, він до дівчини якої бігає. Не помічали?
— Що ти! Рано йому…
— Е-е, рано, — якось невесело засміявся Петро. — Буває… Перше кохання…
— Ні, він на дівчат не задивляється. Все книжки читає. А то сяде за стіл, заплющить очі й сидить, думає. А щоб кохання… Ні. Тут Олящукова поруч з нами жила, в неї така гарна дівчинка. Я вже думала… То наш Юрко й не гляне в її бік, не привітається навіть. Наче її й немає для нього.
— Це того Олящука, що одружився з полькою? — насторожився Петро. Він давно відірвався од життя рідного села, перед війною сидів кілька років у Березі Картузькій за напад на пошту, потім ховався в підпіллі й утік з радянського боку за Сан до німців. Хто з ким одружився в селі, з ким поріднився, вже мало цікавило його — це були не варті його уваги дрібниці, але випадок з Семеном Олящуком пам’ятав добре.
— Того самого, пічника, — підтвердила тітка. — Він же нашим сусідом був.
— Де вони зараз? — запитав Петро. Підозра, неясна, хистка, майнула в його голові, й він з усе зростаючою тривогою чекав відповіді від тітки.