Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
На п’ятий день руху на схід дорогу їм перепинили гори — далі йти було нікуди. Ні, йти можна було, але, як заявив хлопець, жити в тих місцях неможливо. Тож нарешті селяни зупинилися. Сталося це 8 липня 1881 року на відстані двохсот шістдесяти кілометрів від Саппоро.
Передусім вони обстежили місцевість, перевірили воду і землю. Земля виявилася зовсім придатною для обробітку. Потім, розділивши землю між родинами, побудували з колод барак посеред поля для спільного користування.
Якось хлопець-провідник випадково наткнувся на гурт мисливців-айнів і запитав: «Як ви називаєте цю місцевість?». «А хіба такий закутень, як діра в заді, може мати назву?» — відповіли вони.
От з такої причини поселення довгий час навіть не мало назви. Бо навіщо поселенню назва, якщо навколо на відстані шістдесяти кілометрів від нього не жила ні одна людська душа (а якщо й жила, то не хотіла спілкуватися). І хоча 1889 року, роблячи перепис усіх мешканців, службовці губернаторства назвали незручністю те, що поселення не має назви, селяни її не відчували. Навпаки — зібравшись з мотиками і серпами в руках у бараку, вони навіть постановили: «Селище ніяк не називати!». Розгубленим службовцям нічого не залишалося, як у своєму звіті губернаторству дати селищу назву «поселення Дзюнітакі», оскільки повз нього протікала річка з дванадцятьма водоспадами. Така назва (пізніше — «село Дзюнітакі») стала офіційною. Але це сталося набагато пізніше. А тепер повернімося у 1882 рік.
Обрану селянами землю з обох боків стискали гори, що розходилися одна від одної під кутом градусів шістдесят, а з ущелини долиною протікала глибока річка. Такий краєвид справді скидався на діру. Вся поверхня заросла бамбуком, а ґрунт глибоко пронизало коріння велетенських сосон. Вовки, лосі, миші та всіляке птаство гасали навкруги в пошуках їжі — хто м’яса, хто риби, а хто скупого листя дерев. У повітрі снували роями мухи й комарі.
— Ви справді хочете тут осісти? — запитав хлопець-провідник.
— Аякже! — відповіли селяни.
Хтозна-чому хлопець-айн не вернувся в рідне село, а залишився разом з поселенцями. За припущенням автора, — з чистої цікавості (автор узагалі часто вдавався до здогадів). Однак якби його не було, то навряд чи поселенці пережили б ту зиму. Хлопець навчив їх добувати зелень з-під снігу, захищатися від снігових заметів, ловити рибу в річці з-під криги, ставити пастки для вовків, проганяти ведмедів, голодних і злих перед зимовою сплячкою, передбачувати погоду за зміною напряму вітру, оберігатися від обмороження, пекти коріння бамбука, рубати сосни, звалюючи їх у потрібний бік. Завдяки цьому люди кінець кінцем визнали його своїм, а до нього повернулася впевненість у своїх силах. Згодом він одружився з дочкою одного поселенця, яка народила йому трьох дітей, і, назвавшись японським іменем, перестав бути «Мінливим Місяцем».
Однак, незважаючи на героїчні зусилля хлопця-айна, поселенцям жилося несолодко. Хоча в серпні всі родини побудували собі окремі хати, взимку досередини немилосердно задувала завірюха, бо їхні стіни були складені з неоднакових розколотих колод. Ніхто особливо не дивувався, коли, вставши вранці, бачив в узголів’ї купу снігу. Загалом кожна родина мала лише один футон[22], а чоловіки спали, загорнувшись у рядно, на долівці біля вогнища. Коли кінчалися запаси харчів, люди починали ловити рибу в річці й витягувати з-під снігу почорнілі стебла білокопитнику й папороті. Земля видалася особливо сувора, але ніхто з поселенців не вмер. Не було також ні сварок, ні плачів. Вроджена бідність виявилася єдиною силою, яка допомогла їм вижити.
Настала весна. Народилося двоє дітей, і кількість поселенців збільшилася до двадцяти одного чоловіка. Вагітні жінки за дві години до пологів працювали в полі, а наступного ранку знову бралися до роботи. Селяни посадили картоплю і кукурудзу, а також розчищали лісові зарості під ріллю, зрубуючи дерева і спалюючи пні. Та саме тоді, коли життя вже набирало сили, з’явилися перші паростки і люди полегшено зітхнули, нагрянула сарана.
Сарана прилетіла з-за гір. Спочатку вона здавалася велетенською темною хмарою. Потім раптом задвигтіла земля. Що, власне, відбувається — ніхто не знав. Ніхто, крім хлопця. Він наказав чоловікам розпалити на полях вогнища. Для цього придалися навіть зужиті домашні речі і рештки гасу. Жінкам велів з усієї сили бити товкачиками об каструлі. Як потім усі визнавали, хлопець зробив усе, що тільки міг. Однак усі ці старання виявилися марними. Міріади ненаситних комах спустилися на поля і зжерли на корені весь урожай. Від нього не залишилося нічого — жодного листочка чи стеблинки.
22
Футон — товстий матрац з теплим укривалом.