Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
— І що ви відчули, коли вівця вселилася у вас?
— Нічого особливого. Просто відчув, що вівця в мені. Прокидаючись уранці, відчував її в собі. То було дуже природне відчуття.
— Голова ніколи не боліла?
— Ні разу в житті. — Професор вмочав кожну фрикадельку в соус, кидав у рот і жував. — Взагалі на півночі Китаю та Монголії вселення вівці в людину — не така вже рідкісна річ. Серед місцевих жителів побутує думка, що це небесна благодать. Скажімо, в літописі епохи Юань[20] записано, що «зореносна біла вівця» вселилася у Чингізхана… Ну що? Цікаво?
— Цікаво! — відповів я.
— Вважається, що вівця, яка здатна вселитися в людину, безсмертна. А разом з нею безсмертною стає і людина, яка її прийняла. Однак досить вівці втекти, як людина втрачає безсмертя. Усе залежить від вівці. Якщо людина їй подобається, вона може залишатися в ній десятки років. А як ні — вмить людину покидає. Людей, яких вівця не злюбила, називають «знеовеченими». Такими от, як я…
Професор не переставав чавкати.
— Після того, як вівця вселилася в мене, я почав вивчати місцеві звичаї і легенди. Розпитував жителів, читав стародавні рукописи. А тим часом серед людей поширилася чутка, що в мене вселилася вівця. Дійшла вона й до мого начальника. Начальнику все це не сподобалося. І мене відправили на батьківщину під тим приводом, що я страждаю «психічним розладом». Як так званого «колоніального дурня»…
Професор Вівця ум’яв три останні фрикадельки і взявся до французької булочки. Навіть збоку було видно, що апетит у нього неабиякий.
— Найбільша дурість сучасної Японії полягає у тому, що ми так нічого й не навчилися від спілкування з іншими азійськими народами. Історія з вівцями — яскравий тому приклад. Занепад японського вівчарства викликаний тим, що на нього дивилися лише з точки зору негайного самодостатнього забезпечення суспільства вовною і м’ясом. Нам бракувало мислення, постійно звернутого на повсякденне життя. Ми намагалися здобути якнайбільшу вигоду лише із скороспілих рішень, які не враховують фактор часу. І так у всьому! Інакше кажучи, не стоїмо ногами на землі. Тож і не дивно, що війну програли…
— Значить, вівця прибула разом з вами до Японії, чи не так? — вернувся я до початку розмови.
— Авжеж! — відповів Професор. — Повернувся на судні з Пусана. Разом з вівцею.
— А яку, власне, мету вівця собі ставила?
— Не знаю! — випалив Професор. — Вона мені нічого не пояснила. Однак у неї, напевне, була велика мета. Принаймні це я зрозумів… Якийсь велетенський план перетворення людського суспільства.
— І це збиралася зробити одна вівця?
Професор кивнув головою і, проковтнувши останній шматок французької булочки, обтер рукою губи.
— А що ж тут дивного? Згадай про Чингізхана!
— Воно-то так… — сказав я. — Але навіщо в наш час вона вибрала саме Японію?
— Мабуть, тому, що я її розбудив. Напевне, сотні років вона спала в тій печері, й саме мені випало її розколошкати!
— Але ж ви ні в чому не винні! — сказав я.
— Винен! — сказав Професор Вівця. — Ще й як винен! Треба було раніше про все здогадатися. Тоді я міг би собі зарадити. Однак я змарнував багато часу, а коли нарешті докумекав що до чого — вівця вже п’ятами накивала.
Професор замовк і потер пальцями схожі на бурульки сиві брови. Здавалося, ніби тягар сорока двох років проник у всі закутки його тіла.
— І от одного ранку я прокидаюся — а за вівцею і слід пропав. Отоді я нарешті відчув на собі, що означає стати «знеовеченим»! Справжнє пекло! Вівця залишила саму ідею. Але висловити цю ідею без вівці неможливо. В цьому і полягає жах «знеовечення»…
Професор ще раз висякався у паперову серветку.
— Ну, а тепер твоя черга розповідати, — сказав він.
20
Епоха Юань у Китаї період правління імператорської династії Юань, 1271–1368 pp.