Погоня за вівцею

— Як ви гадаєте — що з нею потім сталося?

Професор Вівця взяв зі стола фотографію і постукав по ній пальцями.

— Блукає по Японії. Шукає нового господаря. І, може, за допомогою якихось засобів збирається поставити його на чолі тієї організації.

— Чого ж усе-таки вівця хоче?

— Як я вже казав — на жаль, мені не під силу виразити це словами. Мабуть, прагне втілення овечої ідеї…

— Гуманної?

— Гуманної з погляду вівці.

— А з вашого погляду?

— Не знаю! — відповів стариган. — Справді не знаю. Після того, як вівця мене покинула, я навіть не знаю, наскільки я залишився самим собою, а наскільки став її тінню.

— А що ви мали на увазі, коли нещодавно сказали, що могли б собі зарадити?

Професор Вівця замахав головою.

— А от про це я тобі розповідати не збираюся.

Знову в кімнаті запанувала мовчанка. За вікном захлюпотів рясний дощ. Перший за час перебування в Саппоро.

— І наостанку ще одне прохання: скажіть, будь ласка, що за місце зображене на фотографії? — спитав я.

— Пасовище, де я прожив дев’ять років. Овець там розводив. Відразу по війні його реквізувала американська армія. А коли повернула — я продав його разом з будинком одному багачеві. Гадаю, і зараз там той самий господар.

— І зараз там розводять овець?

— Не знаю. Судячи з цієї фотографії — може, й розводять. У всякому разі, та місцевість безлюдна, куди не глянь — жодної оселі. Взимку туди дороги немає. Навряд чи господар проводить там більше, ніж два-три місяці на рік. Що й казати, тихе й затишне місце.

— А коли господар буває у від’їзді, там хтось порядкує?

— Узимку там начебто нікого немає. Бо хто, крім мене, захоче проводити зиму в такій глушині? Догляд за вівцями можна довірити за гроші місцевій вівчарні під горою. Будинок побудований так, що сніг сам сповзає з даху на землю, а про злодіїв можна не турбуватися. Навіть якби вони щось украли — не дотягли б здобичі до міста. Бо снігу в горах випадає сила-силенна.

— А зараз там хто-небудь є?

— Та як тобі сказати… Думаю, немає. Снігопад на носі та й ведмеді блукають у пошуках їжі, щоб нагуляти жиру перед зимовою сплячкою… А що, ти збираєшся туди їхати?

— Гадаю, доведеться. Бо, крім цього, нема на що сподіватися.

Професор Вівця досить довго не відкривав рота. У кутиках його губ засох томатний соус до фрикадельок.

— Правду кажучи, — вів стариган далі, — тут до вас уже приходив один, розпитував про те саме пасовище. Здається, у лютому чи що… До речі, з вигляду приблизно такого ж віку, як і ти. Казав, що начебто зацікавився фотографією у фойє готелю. Саме тоді я нудився і не знав, куди подіти вільний час, а тому нарозповідав йому всякої всячини. Пам’ятаю, він казав, що збирає матеріал для роману.

Я вийняв з кишені фотографію, на якій я був зображений разом з Пацюком, і передав Професору Вівці. То була фотографія, зроблена сімдесятого року в барі Джея. Я був знятий у профіль, а Пацюк дивився прямо у фотокамеру, випнувши вгору великого пальця. Обидва були молоді й начорно засмаглі.