Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
За словами автора «Історії Дзюнітакі», у квітні 1969 року в місті проживало п’ятнадцять тисяч чоловік, тобто на шість тисяч менше, ніж десять років тому. На його думку, таке різке зменшення чисельності населення відбулося головно внаслідок відходу людей від заняття сільським господарством, а призвела до цього як зміна структури виробництва в процесі бурхливого економічного розвитку, так і специфіка сільського господарства Хоккайдо в умовах холодного клімату.
А що ж сталося з полями, коли селяни виїхали? Заросли чагарником. Землю, яку прадіди і прабаби полили кривавим потом, розчищаючи від кущів і дерев, внуки знову перетворили на ліс… Дивина та й годі!
З цієї причини основні галузі промисловості в Дзюнітакі сьогодні — лісозаготівельна і деревообробна. У місті побудовано кілька невеликих лісопилень, і мешканці Дзюнітаки виготовляють там дерев’яні коробки для телевізорів, підставки для дзеркал, сувенірних ведмедиків та іграшкових айнів. Колишній громадський барак переобладнано в музей перших поселенців, де виставлено тодішнє сільськогосподарське знаряддя і посуд. Зберігаються у ньому також речі місцевих хлопців, які загинули на російсько-японській війні. Так само, як і коробочка бенто зі слідами зубів бурого ведмедя. І навіть повідомлення з рідного села, в яких кредитори відмовилися від претензій до збіглих селян.
Однак, чесно кажучи, сучасне Дзюнітакі — страшно нудне місто. Його мешканці, прийшовши з роботи додому, в середньому години чотири дивляться телевізор перед тим, як лягти спати. Їхня активність під час виборів досить висока, але кандидатура переможця завжди відома наперед. Місто живе під гаслом: «За багату людську душу серед багатої природи!» Принаймні так сповіщав рекламний щит на площі перед залізничною станцією.
2. Подальший занепад Дзюнітакі й вівці
Пересівши в Асахікава на інший поїзд, що прямував на північ, ми перебралися через перевал Сіоґарі. Наш маршрут майже збігався з дорогою, якою дев'яносто вісім років тому йшли хлопець-айн і вісімнадцять бідних селян.
У промінні осіннього сонця чітко вимальовувалися залишки первісного лісу і вогненно-багряне листя горобини. Повітря було нерухомим і прозорим. Настільки, що від тривалого погляду на цей краєвид починали боліти очі.
Вагон спочатку був порожній, але на півдорозі ввалилася юрба старшокласників і старшокласниць, що їхали до школи, — і до краю заповнили його шумом, радісними вигуками, запахом лупи, незрозумілою тріскотнею і нестримною статевою жагою. Така атмосфера оточувала нас протягом десь півгодини, поки на наступній зупинці дітвора раптом не зникла. Вагон спорожнів, і знову настала тиша.
Розділивши плитку шоколаду на двох, ми почали його жувати і поглядати у вікно. Сонячне проміння безгучним дощем лилося на землю. Все у вікні здавалося далеким — як у біноклі, повернутому задом наперед. Якийсь час подружка ледь-ледь насвистувала мелодію «Johnny В. Goode». Ми ще ніколи так довго не мовчали.
Коли ми зійшли з поїзда, було вже пополудні. Опинившись на платформі, я рішуче потягнувся і глибоко вдихнув повітря. Воно було настільки свіжим, що, здавалось, легені звело. Теплим промінням сонце пестило шкіру, але повітря на градусів два-три було холодніше, ніж у Саппоро.
Уздовж залізничної колії тяглися цегляні стіни кількох старих складів, а поряд з ними у вигляді піраміди завдовжки три метри лежали стоси колод, вологих і почорнілих від учорашнього дощу. Коли поїзд, на якому ми приїхали, вирушив, навколо не залишилося ні душі, і тільки нагідки на клумбі хилиталися під прохолодним вітром.
З платформи нам відкривалося типове містечко глухої провінції. З невеличким універмагом, кривулястою центральною вулицею, автобусною станцією на десять маршрутів і туристичним бюро. Від одного погляду пропадала цікавість до нього.
— Ми вже приїхали? — спитала подружка.
— Ні, нам доведеться пересісти тут на ще один поїзд. А кінцева наша мета — набагато-набагато менше містечко… — Я позіхнув і ще раз глибоко вдихнув повітря. — Тут — так би мовити — проміжний пункт. Саме в ньому перші поселенці звернули, на схід.