Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
— Які це перші поселенці?..
У залі очікування я сів перед холодною гасовою пічкою і до прибуття наступного поїзда в загальних рисах розповів подружці історію Дзюнітакі. Оскільки хронологія за роками правління імператорів досить заплутана, я скористався даними, зведеними в кінці «Історії Дзюнітакі», і створив просту на окремій сторінці записника. На лівій половині сторінки я вписав дати історії Дзюнітакі, а на правій — головні події тогочасної Японії. Вийшла досить-таки вражаюча таблиця.
Наприклад: 1905 рік. Падіння Порт-Артура, син хлопця-айна гине на війні. Якщо не помиляюся, того ж року народився Професор Вівця. Поволі між окремими історичними подіями став простежуватись якийсь зв’язок.
— Якщо це правда, то виходить, начебто японці жили тільки від війни до війни! — сказала подружка, розглядаючи мою таблицю.
— Начебто, — погодився я.
— Чого ж так сталося?
— Складне запитання… Одним словом не поясниш.
— Гм-м!
Зал очікування, як це здебільшого трапляється на станціях, був порожнім і непривітним. Лавки страшно незручні, попільниці забиті відвологлими недокурками, повітря затхле. На стінах — кілька рекламних плакатів туристичних фірм й оголошення про розшук злочинців. Крім нас, у залі було ще троє — дідок у светрі з верблюжої вовни і жінка з чотирирічним сином. Дідок сидів на лавці незворушно, уп’явшись очима в літературний часопис. Сторінку за сторінкою перегортав через хвилин п’ятнадцять так, наче відривав від пластиру. Жінка зі сином скидалися на втомлену подружню пару.
— Зрештою, всі вони жили бідно і, напевне, сподівалися, що, як пощастить, із злиднів можна вибратися, — сказав я.
— Як селяни Дзюнітакі?
— Саме так. Ось чому поселенці все життя відчайдушно обробляли землю. Але більшість з них умерла, так і не розбагатівши.
— Чому?
— Бо земля тут така! Клімат на Хоккайдо холодний і через кожних кілька років мороз обов’язково вибиває посіви. Як урожаю не збереш, самому немає чого їсти і продати нема чого. А як нічого не продаси — не купиш ні гасу, ні насіння, ні розсади на наступний рік. Тому й доводиться позичати гроші у лихварів під заставу землі. Однак урожай на цій землі не настільки високий, щоб можна було сплатити шалені відсотки. Врешті-решт землю в тебе забирають. Саме таке розорення і зводить більшість селян до простих орендарів…
Я перегорнув кілька сторінок «Історії Дзюнітакі» і прочитав подружці:
— У 1930 році відсоток селян-одноосібників від загальної кількості населення Дзюнітакі скоротився до сорока п’яти. Вони зазнали подвійного удару — великої економічної кризи і неодноразового вимерзання врожаю.
— Яка несправедливість! Тяжкою працею вони освоїли землю, але кінець кінцем не змогли втекти від своїх боргів… — зробила висновок подружка.
До відправлення поїзда залишалося хвилин сорок, і подружка вирішила прогулятися по місту. Я залишився в залі очікування і, попиваючи колу, розкрив на перших сторінках іншу книжку. Хвилин десять намагався читати, але врешті-решт передумав і поклав книжку в кишеню. У голову ніщо не лізло. В ній метушилися вівці, голосно хрумаючи літерами, які я їм підкидав. Я заплющив очі і зітхнув. Тишу прорізав гудок поїзда, що проїжджав без зупинки через станцію.
За десять хвилин перед відходом поїзда подружка вернулася з пакетом яблук. Ми пополуднували яблуками і сіли у вагон.
Можна сказати, що поїзд був на межі руїни. Дерев’яна підлога у м’яких місцях стерлася настільки, що утворилися жолоби; під час ходьби по ній тіло так і гойдалося в різні боки. Ворс на обшивці сидінь майже повністю виліз, спинки здавалися на дотик хлібом місячної давності. У вагоні висіла фатальна суміш запахів з туалету і гасу. Хвилин десять я витратив на те, щоб підняти вікно і впустити знадвору повітря; та коли поїзд набрав швидкості і до вагону влетіла хмара піщинок — мені довелося так само довго вікно опускати.
Поїзд складався з двох вагонів і загалом уміщав п’ятнадцять пасажирів, тісно з’єднаних між собою міцними кайданами байдужості і втоми. Дідок у светрі з верблюжої вовни все ще читав літературний часопис. Судячи із швидкості його читання, часопис вийшов у світ місяців три тому. Огрядна жінка середніх літ утупилася очима в одну точку з таким виглядом, з яким музичний критик вслухається у фортепіанну сонату Скрябіна. Я простежив за напрямом її погляду, але нічого, крім порожнього простору, не побачив.
Усі діти сиділи тихо. Ніхто не галасував, не бігав сюди-туди по вагону і навіть не намагався визирнути за вікно. Іноді хтось кашляв так сухо, наче щипцями для вуглин бив по голові мумії.