Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Коли сарана зникла, хлопець впав долілиць і заплакав. Із селян не плакав ніхто. Селяни зібрали мертвих комах докупи і спалили, а після того знову взялися розорювати землю.
Вони прожили ще одну зиму, харчуючись рибою, білокопитником і папороттю. Навесні народилося ще троє малят, а люди засіяли поля. Влітку знову нагрянула сарана. І знищила весь урожай дочиста. Цього разу хлопець-айн уже не плакав.
На третій рік навала сарани припинилася. Тривалі дощі винищили їхні личинки. І водночас завдали шкоду посівам. Наступного року розвелася сила-силенна хрущів. А ще через рік літо видалося страшно холодним.
Дочитавши до цього місця, я відклав книжку, відкрив ще одну банку пива, добув із сумки бенто з ікрою й перекусив.
Подружка, сплівши руки на грудях, спала у кріслі навпроти. Осіннє ранкове сонце, пробившись крізь вікно, накинуло на її коліна легке покривало. Звідкись прилетів маленький метелик і запурхав над нами, як клаптик паперу під вітром. Трохи покружлявши, метелик сів подружці на груди, хвилину перепочив і знову кудись полетів. Після того, як він зник, подружка здалася трошки старішою.
Докуривши сигарету, я взяв у руки книжку і далі читав «Історію міста Дзюнітакі».
На шостому році справи у поселенців нарешті пішли на лад. Вони вирощували врожаї, перебудовували свої хати і звикли до життя у цьому холодному краю. Хатини з колод ретельно оббивали дошками, всередині викопували кабицю, вішали над нею лампадку. Невеликі надлишки врожаю, сушену рибу і кістку лосів вантажили на човен, упродовж двох днів спускалися до міста, продавали товар, а натомість купували сіль, одяг і гас. Дехто з селян навчився добувати деревне вугілля, спалюючи дерева, зрубані під час розчистки лісових заростей. У пониззі річки виникло кілька подібних поселень і між ними зав’язався товарний обмін.
Чим успішніше селяни обживалися на новій території, тим відчутнішим ставав брак робочих рук. Нарешті вони скликали збори, два дні сперечалися — і вирішили запросити на поселення ще кількох людей з рідного села. Справа впиралася у борги, однак таємне листування показало, що колишні кредитори давно зневірилися в отриманні боргів і повністю відмовилися від своїх претензій. І тоді кілька старійшин написали листи своїм колишнім товаришам з пропозицією — мовляв, чи не хочете переїхати на нове місце й разом освоювати землю? Це сталося 1889 року — саме тоді, коли службовці губернаторства переписали жителів поселення і назвали його «Дзюнітакі».
Наступного року приїхали ще чотири родини — дев’ятнадцять нових поселенців. Селяни зустріли їх у перебудованому бараку зі сльозами на очах — такою щирою була радість від повторної зустрічі зі своїми земляками. Новоприбулим виділили земельні ділянки, допомогли обробляти поле й побудувати хати.
У 1893 році прибуло ще чотири родини — шістнадцять нових поселенців. У 1897-му — сім родин з двадцяти чотирма чоловіками.
Ось так поволі кількість поселенців зростала. Барак розширили й перетворили на Народний дім, поряд з ним побудували невеликий сінтоїстський храм. Поселення Дзюнітакі дістало офіційний статус села. Харчувалися селяни, як завжди, здебільшого просом, але інколи домішували до нього шліфований рис. До села почали навідуватися — щоправда, нерегулярно — також поштарі.
Звичайно, не обходилося і без неприємних подій. Іноді в селі з’являлися службовці з міста, стягувати податки або набирати рекрутів. Особливо незатишно почувався хлопець-айн, якому тоді вже переступило за тридцять. Він ніяк не міг збагнути, навіщо платити податки і призиватися до армії.
— Здається, в давнину було набагато краще! — казав він.
Так чи інакше, село й далі розвивалося.
У 1903 році селяни побачили, що узвишшя неподалік села придатне для випасу худоби, і вирішили облаштувати його для утримання овець. Службовець з губернаторства навчив їх робити огорожу, провести воду і побудувати громадську вівчарню. Зусиллями в’язнів було прокладено дорогу, по якій згодом пригнали отару овець, яких уряд продав селянам майже задурно. Селяни навіть не здогадувалися, чому уряд проявив до них таку щедрість. Більшість навіть вважала, що після перенесених страждань заслужила хоч якогось добра.
Звісно, уряд віддав селянам овець не з власної доброти. Річ у тому, що готуючись до запланованого наступу на материку, військове відомство підштовхнуло уряд до створення програми самозабезпечення армії теплим обмундируванням з овечої вовни, а уряд велів Міністерству сільського господарства, лісівництва, торгівлі і промисловості збільшити поголів’я овець, воно ж, у свою чергу, спустило наказ губернаторству Хоккайдо — от і все. Насувалася російсько-японська війна.