Погоня за вівцею

— Усе це мені навряд чи пригодиться, — сказала подружка.

— От коли опинишся серед снігів — так не думатимеш! — відповів я.

— А що, хіба ми збираємося там стовбичити до снігопаду?

— Не знаю. Перший сніг випадає вже наприкінці жовтня, отож краще до всього приготуватися. Будь-що може статися.

Повернувшись до готелю, ми запхали куплений товар у великий рюкзак, а зайві речі, привезені з Токіо, вирішили зібрати докупи й передати на зберігання управителеві. Зайвим виявилося майже все, що містилося в її сумці, — косметичний набір, п’ять книжок, шість аудіокасет, вечірнє плаття, черевички на високих шпильках, паперовий пакет з панчохами та білизною, футболка з шортами, похідний будильник, альбом для ескізів, коробка з фломастерами двадцяти чотирьох кольорів, папір для листів з конвертами, махровий рушник, аптечка, фен, ватяні тампони тощо.

— Скажи, навіщо ти взяла вечірнє плаття і черевички на високих підборах? — запитав я.

— Ану ж раптом буде вечірка — що я тоді робитиму? — відповіла подружка.

— Про що ти говориш? Яка там вечірка? — заперечив я.

Однак урешті-решт вона таки запхала у рюкзак акуратно складене вечірнє плаття і черевички на високих підборах. І так само невеличкий косметичний набір, куплений у найближчій крамничці, замість великого.

Управитель готелю радо прийняв на зберігання наш багаж. Я розрахувався з ним за наступний день і пообіцяв вернутися через тиждень-два.

— Ну що? Батько став вам у пригоді? — запитав турботливо управитель.

Я відповів, що дуже.

— Я також іноді собі думаю: от було б добре щось пошукати! — сказав управитель. — А от що — сам не знаю. Батько все життя щось шукав. І досі не перестає цього робити. Змалечку я наслухався багато чого про білу вівцю, яка батькові явилася уві сні. А тому мимоволі мені в голові засіла думка, що справжнє життя — це пошук чогось…

Як завжди, у фойє готелю «Дельфін» панувала глибока тиша. Лише стара покоївка ходила вверх і вниз сходами зі шваброю.

— Та от батькові вже сімдесят три — а вівця ще не знайшлася. Я навіть не знаю, чи вона взагалі існує… Мабуть, батько сам розуміє, що його життя не було дуже щасливим. І мені хочеться, щоб хоч від тепер воно змінилося на краще. Але батько глузує з мене і не прислухається до моїх слів. Бо, мовляв, моє життя без мети.

— А хіба у вас немає готелю «Дельфін»? — м’яко зауважила подружка.

— Крім того, треба сподіватися, що ваш батько вже закінчив свою частину пошуків вівці, — додав я. — Решту ми взяли на себе.

Управитель готелю всміхнувся.

— Коли так, то вже нема про що говорити. Від нині ми заживемо з ним удвох щасливо.

— От було б добре, якби так сталося, правда? — сказав я.

— Цікаво, чи зможуть вони удвох жити щасливо? — спитала подружка мене, коли ми незабаром залишилися самі.