Темна вода
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-2961-01-1
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Темна вода». Краткое содержание книги:
Не ясно, що злякало дівчину більше — тон, яким із нею говорили, чи суворе попередження, але вона видала Мельнику потрібний номер телефону. Коротун виявився ще вдома, хоча, як почув від нього Віталій, за півгодини вибігає на важливу зустріч. Тому...
— Давайте без тому, — різко обірвав його Мельник. — Дочекайтеся мене, будь ласка, вдома. Це в ваших же інтересах.
— А в чому справа? Що я такого зробив?
— Поки що нічого. Я хочу вас про дещо запитати. І не думайте, що зі мною можна гратися в доганялки. Чернігів — місто маленьке.
Досить гратися в партизан. За вчорашній день ці ігрища Віталію набридли. До того ж він чомусь був певен: навіть якщо Заруба і приставив до нього вчора якісь „ноги”, сьогодні він не стане цього робити. Адже, мабуть, переконався — його попередження діють, він, Мельник, займається різними дурницями. Тому Віталій вирішив обійтися без маршруток і таксі, а пройшовся до гаража і осідлав власну роздовбану, але тау рідну та дорогу „вісімку”. По дорозі про всяк випадок перевірився — ніхто за ним не наглядав.
Журналіст Владислав Коротун жив на Рокосовського, причому — в самому кінці вулиці. Заїхавши у двір, Мельник припаркував машину, набрав код замка на дверях під’їзду, який повідомив йому журналіст, зайшов, піднявся ліфтом на шостий поверх і подзвонив у потрібну квартиру.
На нього чекали. Двері відчинилися, він зайшов.
Вийшовши від Коротуна за три з половиною години, Мельник спустився вниз, сів у машину і закурив. Перед цим він кинув на сидіння біля себе позичений, а швидше — конфіскований в журналіста тоненький та плаский цифровий диктофон.
Він не поспішав їхати. Хоча б через те, що поки не знав — куди. Так само не знав, як ставитися до зізнань, які довелося буквально витрушувати з журналіста. Від самого початку розмова здалася Віталію надто кострубатою. На допитах він подібну манеру поведінки спостерігав не раз і не два. Правда, дотепер він не мав справи з журналістами. Зате після сьогоднішньої розмови знав — буде ненавидіти якщо не всю пишучу братію, то принаймні більшість із них. У кіно та серіалах вони виглядали зовсім не такими, як Славко Коротун.
Мельник зараз не міг підігнати дії журналіста під конкретну статтю кримінального кодексу. Звісно, при бажанні більш досвідчені юристи, ті ж самі слідаки з прокуратури, знайдуть подібну статтю. Тільки навряд чи вдасться засадити Коротуна хоч на кілька років. Формально складу злочину в його діях ніхто не знайде. Інакше доведеться саджати половину журналістів, і не лише в Україні, а, як підозрював Віталій, у цілому світі.
Докуривши цигарку, він уже знав приблизний план своїх дій. Про його візит Коротун мовчатиме. Це справді в його інтересах. Мельник не знав, на чиєму боці зараз час, працює він на нього чи проти нього, але сидіти просто так, склавши руки, не хотілося. Тому нехай він зараз помиляється — однією помилкою більше. В усякому разі потім він не зможе дорікнути собі за те, що зовсім нічого не робив. Отже, треба діяти за підказкою інтуїції, тієї самої своєї хваленої чуйки.
Аби не шукати телефону-автомата і дуже шкодуючи зараз за втраченою мобілкою, Мельник повернувся додому і вже звідти подзвонив кумові Скрипнику. Свої попередні та подальші дії він устиг обдумати по дорозі, і висновок був невтішним: коли відступаєш хоча б на півкроку від власних звичок та принципів, завжди робиш помилки. А він же славився своїм наполегливим бажанням прокачувати абсолютно всіх, з ким мав справу під час чергового розслідування. Він чи втратив професійні навички, чи спека його розморила, чи дивна історія, в яку втрапив, виявилася надто нестандартною — словом, він випустив із виду кілька важливих, як тепер стає зрозуміло, деталей.
Тому кумові Скрипнику нічого не пояснював. Обіцяв докладно обмалювати ситуацію трошки пізніше. А поки виклав своє прохання і назвав потрібні прізвища. Скрипник зітхнув, але традиційно пообіцяв допомогти. Тільки попередив — не раніше як після обіду, десь година шоста вечора. Зараз годинник показував половину першої дня.
Нехай. Є чим зайнятися.
Їхати старенькими „Жигулями” по роздовбаній ґрунтовій дорозі — не фонтан. Але машина не розсипалася. Від Козубів повз знайому вже дамбу в бік Тихого Затону Мельник доїхав хвилин за двадцять, заїхав у ліс, зупинився так, аби авто не було видно з дороги. Далі рушив пішки.
Навіть удень довкола затону було похмуро, вогко, і комарі так само насідали хмарами. Віталій постояв, вираховуючи, звідки почати шукати і чи знайде він щось, а якщо знайде, то що саме це буде. Потім, логічно прикинувши — далеко від берега все одно ніхто нічого не ховатиме, і коли ховатиме, то десь за кущами, зорово поділив місцевість на сектори і приступив до пошуків. Так завжди роблять, коли обшукують квартиру чи будинок, шукаючи сховок.