Темна вода

— Чортів не буває, — спокійно відповів Віталій. — Хоча ви не так уже й давно намагалися переконати мене в зворотному.

— Я питаю — ви дзвоните мені з самого ранку і навіть не просите, а вимагаєте про негайну зустріч для того, аби дурнувато посміхатися і говорити загадками?

— Навпаки, щоб заспокоїти вас — загадок уже нема.

Тим часом до кабінету зайшли Скрипник і Ольга. Від Мельника не сховався короткий погляд, яким Заруба буквально обпік білявку — вона навіть сахнулася і, не чекаючи дозволу, присіла в куточку обтягнутого шкірою дивана.

— А це що означає? Вам не здається, Віталію...

— Не здається, — перебив його Мельник. — Знайомтеся — майор Скрипник, відповідальний працівник обласного міліцейського управління. Олексію Вікторовичу, покажіть, будь ласка, Павлу Павловичу ваше службове посвідчення.

Заруба мазнув по „корочці” поглядом і знову переключив увагу на Віталія.

— Припустімо. Для чого він тут?

— Я — приватна особа. Зараз склалася така ситуація, коли присутність офіційного представника закону, причому — не рядового опера, а керівника, нехай і середньої ланки, нам знадобиться. Молоду красиву жінку звуть Ольга. Поки що цього досить.

— Слухайте, Мельник, мені не подобається ані манера вашої поведінки, ані ваш тон. Так поводять себе п’яні.

— Тверезий, як скло. Можете потім відправити мене на експертизу. Ви ж у змозі організувати будь-яку складну експертизу?

— Я викликаю охорону, — Заруба потягнувся рукою під стіл, до вмонтованого дзвінка.

— Ага, і ваші сек’юріті з приватної охоронної фірми дозволять собі витягти звідси за шкірку майора міліції, який знаходиться при виконанні службових обов’язків?

— Ви тут на службі? — виплюнув запитання Заруба.

— У мене почався робочий день, — Скрипник обмежився цією відповіддю.

— Добре, — хазяїн кабінету забрав руку. — Згоден, у вас є якісь, поки що невідомі мені підстави так себе поводити. Я слухаю вас, тільки коротко і по суті.

— Дуже коротко і тільки по суті: внизу, в машині, сидять двоє, котрі призналися в убивстві п’яти людей на Тихому Затоні. Ці вбивства вони скоїли з минулого по нинішній місяць. Ви найняли мене, аби я розібрався в ситуації і знайшов або злочинців, або — привидів, що населяють Тихий Закон і його найближчі околиці. Роботу свою я зробив.

— Ви зробили її ще позавчора. Причому зробили блискуче. Мушу визнати це, не зважаючи на вашу сьогоднішню дивну поведінку. І отримали за це належний вам гонорар.

— Два дні тому я помилився. Тепер помилки виправлені. На Тихому Затоні більше не водяться примари, потвори, чудовиська — з нечистою силою покінчено.

— В чому ж тоді призналися Лютий і його гопники?

— В тому, в чому признаються, коли тебе приковують наручниками до батареї і починають торкатися члена оголеним електродротом. Або коли розпинають на підлозі обличчям донизу і застромлюють у задній прохід гумовий кийок, на який натягнуто презерватив. Або коли одягають на голову протигаз і періодично перетискають трубку, граючись у „слоника”. Є маса рецептів для отримання щиросердних зізнань. Я сам, грішний, у деяких випадках їх виписував — процент розкриття ще ніхто не скасовував. Правда, я робив це у випадках, коли точно знав — маю справу з абсолютним деградованим відморозком. І він стопудово причетний до злочину.