Темна вода

Поки що він не знав, що означає прочитане. Лише чуйка підказувала — цей слід обов’язково повинен кудись привести. Стаття називалася „Радянські винищувачі втопили в бездонній затоці кілька мільйонів золотом”, і суть її, якщо коротко, зводилася до наступного.

В 1941 році, незадовго до того, як Червона Армія залишила Чернігів, працівник відділення Держбанку СРСР Аркадій Поляк та інструктор міськкому партії Віктор Косарчук отримують важливе завдання — вивезти з міста золотий актив, що зберігався в обласній філії банку, а також золоті вироби та монети з музейних фондів. Усе золото влізло в два великих фанерних чемодани, оббитих дерматином. Автор стаття, чернігівський журналіст Владислав Коротун, навіть подає фрагменти з опису скарбу. Якщо вірити йому, то, окрім іншого, там були золоті браслети, сережки, персні та медальйони, датовані не лише XVIII століттям нашої ери, а навіть I століттям до нашої ери. За його твердженнями, якщо оцінити лише цей скарб за сьогоднішнім курсом долара, то вміст фанерних чемоданів уже затягне до мільйона. Та це ще не все.

Чемодани перев’язали шкіряними ременями і опечатали печатками міськкому. Про те, що в них заховане, знали, окрім Поляка і Косарчука, лише троє: секретар обкому, директор банку та начальник обласного НКВС. Секретаря розстріляли німці вже через тиждень після того, як увійшли в місто. Його залишили в тилу на чолі невеличкої підпільної групи, і цю групу хтось дуже швидко здав гестапівцям. Директор банку загинув у розбомбленому поїзді, на якому вивозилися в радянській тил важливі станки з міських підприємств. Начальник НКВС був політруком партизанського загону, який взимку 1942 року карателі взяли в кільце і знищили до останнього бійця. Таким чином, відомостями про золото володіли двоє.

Їх доля так само розкидала. Для перевезення золота Поляку і Косарчуку, як пише журналіст, виділили спеціальну машину. Десь на околиці Чернігова полуторка попала під бомбардування і перекинулася. Водія вбило осколком, хранителі скарбу перебіжками дісталися до лісу, тягнучи за собою чемодани. Переночувавши в лісі, Поляк і Косарчук на ранок зрозуміли, що опинилися в німецькому тилу. Вирішили пробиратися лісами і шукати своїх. Але цілком логічно розсудили — з таким вантажем далеко не зайдуть. Тому закопали чемодани, виривши яму в чотири руки. Після чого спочатку йшли разом, а потім домовилися розділитися.

Куди подівся Поляк, досі невідомо. Судячи з усього, він лишився одним із тих сотень тисяч, що пропали без вісті. А ось Косарчук попався німецькому патрулю. За фатальним збігом обставин, його впізнав один із поліцаїв — поліція набиралася з місцевих жителів, котрі ненавиділи радянську владу і виявили бажання добровільно служити німцям. Куди вони поділися під час мобілізації, ніхто не знав. Але щойно німці входили в міста і села, вони звідкись виринали і поспішали записатися на службу новій владі. Отже, інструкторові міськкому партії загрожував розстріл без суду. Тож Косарчук, рятуючи своє життя, розповів про закопані в лісі чемодани з золотом.