Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Твоя правда, Чингачгуку, я вже не той, що був колись, — відказав Шкіряна Панчоха. — Але й тепер, як треба, я можу обійтися без їжі. Коли ми переслідували ірокезів у Букових лісах, вони порозлякали всю дичину, і я рисочки в роті не мав з ранку в понеділок і до вечора в середу, а тоді нарешті підстрелив на кордоні Пенсільванії такого жирного оленя, якого й світ не бачив. Любо дивитись було, як делавари заходилися їсти — я тоді ходив разом з ними на розвідку. То індіанці лежали собі й чекали, поки провидіння пошле їм дичину, а я нишпорив навкруги, аж поки вистежив оленя й поклав його — не встиг він зробити й десяти стрибків! Я був такий голодний, що не міг дочекатися печені й напився теплої крові, а індіанці їли м'ясо просто сирим. Джон теж був там, він знає цю історію. Але тепер так голодувати було б мені не до снаги, хоч я ніколи не їв багато.

— Досить, друзі мої! — вигукнув юнак. — Я бачу, обставини вимагають від мене самопожертви; що ж, нехай так і буде. Але годі про це говорити, бо мені вже несила.

Його товариші замовкли, і незабаром вони дісталися до хатини й увійшли в неї, знявши з дверей хитромудрі запори, — недоречні, здавалося б, у такому місці, де навряд чи могло бути щось цінне. З одного боку хатину підпирали величезні кучугури снігу, а з другого — купа хмизу й гілляк, обламаних вітром з дерев. З димаря, зробленого з гілочок, обмазаних глиною, піднімалася вгору струминка диму.

Решта дня минула так, як минають звичайно дні в нових поселеннях. Темплтонці знов зібралися в «академії» послухати містера Гранта. Був серед них і індіанець, але, хоч священик і глянув на нього багатозначно, до вівтаря він не підійшов, бо досі ще карався через учорашню свою ганьбу.

Коли люди почали розходитися, небо облягли важкі чорні хмари, що збиралися від самого ранку, і не встигли фермери ще дістатися до своїх хатин, розкиданих по горбах і видолинках, як почалася злива. З-під снігу стали проступати чорні верхівки пеньків; паркани й тини, які донедавна здавалися білими хвилями, що бігли по долинах і піднімалися на горби, визирнули з-під свого покривала, а обвуглені дерева ураз зачорніли, звільняючись від підталого снігу й льоду.

Елізабет стояла разом з Луїзою Грант біля вікна в теплій і затишній залі батьківського дому і милувалась краєвидом, що мінявся просто на очах. Селище, вранці ще вкрите білосніжною габою, тепер неохоче скидало її, показуючи темні дахи й закіптюжені димарі. Сосни струшували з себе сніг, і кожна річ швидко, мов у казці, набувала свого природного кольору.