Золото і кров Сінопа

— То й що? І Буцматий православного вдає, а молиться нишком якомусь деміургові — хто його втямить, що воно таке. Він лихий і жорстокий. Ми не вбивали мирних людей у Сінопі, лише грабували. А він і вбивав, і знущався. Це він мені пригрозив, що як не піду з ними… До речі, підкурінний також не з наших.

— А тепер скажи, Якиме, хто з братчиків приходив до Буцматого і зверхників другого куреня, крім Кубуся? — Осавул покосився на шаблю. — Чи ти вже забув?

В’язень поблажливо осміхнувся.

— Ні. Не забув. Там я щось химерне спостеріг. До них приходили самі тільки руді. Ну, або з рудим оселедцем, або ж з обличчям, на якому ніби чорти горох молотили. У нас у Січі доволі всякої масті, хе-хе. А виходило так, що Буцматий і зверхники зналися лише з тією. І на привалі гостями нашого чайкового гурту були вони ж.

— Цікаві спостереження, — мовив Нетудихата не приховуючи іронії. — А придивись-но до мене — я також рудий. Та й ластовиння на тілі…

— Послухай, Мартине, я не жартую, — посерйознішав Яким. — Пригадай хоча б тих, кого вбили твої люди.

Тінь непевності майнула на обличчі осавула. Якийсь час він не озивався.

— А й справді, — подав нарешті голос. — Вони таки всі були рудими. Мені те кинулося в очі, коли їх ховали. Але тоді я не надав тому значення.

— От-от, — зрадів в’язень. — Я вже думав, ти не повіриш. До речі, всі вони мали ще одну прикмету — впливати на людей. — Яким на мить затнувся. — Ну, так, як галдовики…

— Як Оникій Колодуба?

— Десь так. Але Оникій на лихе не штовхає, та й сам лихого не чинить. Навпаки — і вилікує, й зуба заговорить. А в цих одне на думці — стати на чолі війська козацького та повести братчиків у якусь криваву бійню.

— Послухай, Якиме, ти так гарно кажеш зараз. Ніби й не тебе захопили на місці, де ви хотіли гетьмана вбити.

Спохмурнів в’язень по тих слова.

— Що б я тобі не казав, осавуле, ти все одно не повіриш, — озвався він по часі.

— А ти спробуй переконати.

— Бачиш, мені часом здавалося, що всі вони діти Кубуся, хоч він був і молодший від більшості з них.

— Чому ти кажеш був?

— Бо його вже немає.

— Він є — у в’язниці сидить. Очікує нашого суду.

— А вони — ну, люди Буцматого, вважають, що його вже на світі немає.

— Що за дурниці!

— Авжеж дурниці. Але вони кажуть, що його немає. Вже й сороковини по ньому справили.

— Вони що, медовуху кружали? В морському поході за таке на горло карають.

— Ні. Вони те по-своєму відзначили. Чайковський і підчайковський нашої чайки вночі того дня, коли буцімто сповнилося сорок днів по Кубусеві, зголосилися вбити Богдана. Мовляв Кубусь з того світу зажадав від них тієї офіри. Тоді саме місяць був уповні… Що з ними сталося — невідомо. Буцматий подейкував, що то ти вкоротив їм віку, а кінці — в воду… Він до ранку очікував, що й по нього прийдуть. Та обернулося на краще.

— Те, що ти кажеш, — нісенітниці. Якщо Кубусь і справді мертвий, то звідки про те довідалися його поплічники? Братчики не мали жодної зустрічі з зовнішнім світом, окрім того часу, коли напали на Сіноп. А якби й мали, то требу було б щоб людина — носій тієї звістки перестрів нас десь на Тендрі. Але як би він довідався, що саме цей шлях обере Богдан? Розумієш? Дурниці те все. — У голосі осавула хоч і бриніла впевненість, проте Яким бачив по його очах, що той розгублений.