Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
СИЛЬНІШЕ ЗА СТРАХ
На борту галери, крім команди військових матросів, перебувало ще півсотні яничарів для нового сінопського гарнізону. Усі, хто був на кораблі, тіснилися біля лівого борту, намагаючись не пропустити жодної деталі колофортечного простору, який ставав дедалі чіткішим. Скоро дві чорні плями на ньому перетворилися на згарища стапелів, на яких ще недавно стояли готові до спуску на воду галери.
— О, Аллах, високий, великий, за що такі випробування? — журився капітан галери, який стояв поруч з купцем Ібн Джафаром.
“Знав би ти, капудане, що коїться в моїй душі… — подумав купець. — Ти бідкаєшся про кораблі, які належали усьому царству, а я у відчаї, бо побачу скоро зруйнованим своє гніздо. Боже, хіба я лукавив з тобою? Хіба я дозволяв собі здирство чи несправедливість? Я мирив своїх жінок. Лягав у ліжко з якоюсь із них, хоча мені кортіло бути з іншою. І все заради спокою в родині. Боже, як він міг, той клятий Петро, за моє добре серце, за мої дружні почуття до нього так віддячити!? Вдавав із себе правовірного, хадж здійснив…” І тут щось стороннє втрутилося в плин тривожних думок купця. Те щось ніби звернуло його увагу на підмізинний палець з перснем, вартість якого годі було й визначити, на розмову в медресе з сином Селімом, якому Петро дав стільки грошей, що йому на півжиття вистачить. У душі Ібн Джафара затеплилася квола надія на те, що Аллах відвів лиху руку від його оселі. Не міг Петро не захистити дім, у якому стільки прожив. З усього видно, що зустріч із Зухрою в нього була щира, інакше вона не виказала б йому таємниці про Селіма.
Тим часом уже стало видно фортецю, більша частина якої виростала прямо з моря, біля неї поодинокі постаті. А з півдня, з пустелі, здавалося, витікав рудий потічок і осідав на піску біля брамного берега. То була вервечка каравану з нав’ючених верблюдів і мулів. Все, як і раніше… А тільки не було вже неприступної твердині — перлини в короні султана — наймогутнішого з володарів світу.
— Ти, ба, Ібн Джафаре, життя вливається в Сіноп, — озвався капітан. — Караван. Якби тамтешній люд справді вигубили б гяури, то купцям ні з ким було б торгувати. Шкода тільки, що ті, кого ти розшукував в Істанбулі, зникли. А так би ми привезли вцілілим жителям великий подарунок. Нехай би скарали на свій розсуд…
— Авжеж, шкода, — погодився купець. — Але чи компенсувала б та страта бодай часточку нещасть, заподіяних тими іблісами?
— Може, їх ще впіймають… — сказав капітан, дослухаючись до ударів бубна, у такт якому занурювались у воду по двадцять п’ять весел з кожного борту. З наближенням до берега гупання ставали дедалі рідші і весла вже, здавалося, не загрібали, а ковзали по воді.
— Навряд чи, — відказав Ібн Джафар. — Чоловік, якого я розшукував, знає всі закапелки Істанбула, всі дороги. Він міг податися в Аравію і там пересидіти. До речі, він більше схожий на араба, ніж на козака, — високий, сухопарий, смагляве лице має…
— Ти обшукував усі кораблі чи тільки ті, що йшли курсом на Фана Кара Тенгіз?
— Тільки такі. І всім, кого обшукував, повідомляв прикмети… Останнім судном, яке я обшукав, був неф венеціанський, що йшов курсом на Акерман. Його капудан — якийсь серб.
Ібн Джафар зійшов на берег з порожніми руками. Увесь його вантаж складали жменька монет у кишені і перстень з діамантом на підмізинному пальці, який купець обачно перев’язав смужкою батисту, ніби палець був порізаний. Його особисті речі, неспроданий крам залишилися на судні Юрем-бея. Все було, як і раніше, тільки на березі валялося чимало непотребу. І все ж це був уже другий берег — він випромінював тривогу й жах. З наближенням до брами, на якій не було варти, тривога дедалі густішала. Купцеві здалося, що він прошкує не смугою землі, яка відділяла море від фортеці, а межею між світами живих і мерців. Він озирнувся і побачив сліди своїх ніг на піску — один чіткий, другий нечіткий, що був відбитком коротшої ноги. Брама виявилася розчиненою навстіж — без варти, немовби то була брама в пекло. Бо ворота в рай вузькі-превузькі. Поминувши арку, Ібн Джафар занурився у відчай і жах, які ще не вивітрилися з фортечного простору. Їх еманували згарища деяких жител, порожні вулиці. Він відчував їх, поки шкутильгав мощеною дорогою на пагорб, коли повертав ліворуч у вуличку, в кінці якої чотири рази грюкав у ворота своєї оселі. І тільки тоді, коли йому відчинили й він опинився на своєму подвір’ї, вся тривога раптом спала з нього. На нього дивилися лагідні лиця всіх його дружин, під навісом стояли його верблюди й коні. Він підвів догори очі, здійняв до неба руки й видихнув: