Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
Запала мовчанка, крізь прочинені двері долинало порипування кочетів і ритмічні удари весел об воду.
— Так я знову — про здатність наших рудих впливати на людей, — озвався в’язень. — Вони, коли говорять, ніби в душу тобі влазять. Ну, буцімто щось там підміняють. Надто ж коли їх кілька. І ти якийсь час ходиш з тим. Обертаєшся на одного з них. Потім, якщо їх довго не бачиш, знову стаєш собою.
— Це зветься навіюванням, — подав голос Нетудихата.
— Я не тямлю, що воно таке — навіювання. Але знаю, що таке вроки. Їхні чари схожі на вроки. Коли ти чиниш їм спротив, у тебе раптом починає сильно боліти голова, або судомою зводить руки й ноги, або не сіло, не впало поріжешся, коли різатимеш хліб, або… — В’язень по миті затнувся. — О, Господи! — зойкнув, хапаючись за живіт. — Знову цей клятий біль! Вони знають! — Він пополотнів і впав, як підкошений, ударившись головою об підлогу.
Підосавул, який перший підскочив до нього, сказав:
— Віддав Богові душу, — й перехрестився.
Нетудихата помацав пульс.
— Не схоже на те. Бери за ноги покладемо на канапу.
— Та на ній же гетьман спить, — сказав підосавул. — А цей, схоже, занечищений.
— І те правда. Тоді дай йому щось під голову.
Раптом тіло Якима випросталося, стало твердим, немов дошка. Нетудихата відсмикнув від нього руку.
— О, Боже! О, Святий Миколо Чудотворцю! — вигукнув старшина. — Та він здерев’янів!
Але в’язень став здригатись, коїти якісь вихиляси, з рота пішла піна. Здавалося, з нього щось виборсується.
— Чорна хвороба, — сказав підосавул. — У Черкасах я бачив, як жінку об дорогу било.
— Ага, падуча, — підтвердив осавул.
Тим часом тіло Якима немов би роздвоїлося; з нього щось вихопилося, схоже на людську постать з пари чи диму, й розчинилося в просторі. В’язень ураз зів’яв. Цього разу осавул з острахом торкнувся зап’ястя, де ледь-ледь угадувався пульс.
Яким розплющив очі.
— Де він? — запитав.
— Хто? — поцікавився осавул.
— Чайковський.
— Який чайковський?
— Нашої, другої чайки.
— Та він же мертвий! — вихопилося в Нетудихати.
— Він щойно був тут, — мовив Яким. — Він мене кудись водив. Там і Кубусь, і Буцматий, і підчайковський, і оті, що їх порубали вночі. Вони живі, ніби нікуди й не зникали. З ними ще кілька рудих, яких не дорахувалися після сінопської битви, і отой галерник Мурлага…
Нетудихата стояв вражений видінням і оповіддю в’язня. Нарешті отямився.
— Семене, ти бачив? — звернувся до помічника.
Підосавул, що перебував в остовпінні, поволі оживав і закивав. Йому на час відняло мову.
— Візьми зволож віхоть та дай йому нехай утре обличчя, — наказав старшина.
Тим часом Яким зіп’явся на рівні й осавул підсунув йому стільця.
— Вони в кожному з нас — тих, кого звели… — озвався в’язень, сідаючи й обтираючи лице. — Відпусти мене, Мартине, я втоплюся. Гріх важкий ношу. Він буде мені за камінь на шиї.
— Забудь про це й думати. Я тобі повірив. Може, те, що сталося з тобою, й на краще… Послухай-но, ти казав, що всі змовники руді. Але ж Буцматий не тієї масті…
— Він справді не теє… Але Бог означив його в інший спосіб — спотворив йому мову, а сатана наділив навіснінням і жорстокістю. Він хоч і не галдовик, але вони його за свого мають. Вони таких, як він відшукують поміж братчиків і гуртують довкола себе.
— Боже, яка нечисть! — вихопилося в підосавула. — І де вони тільки беруться?
— Я знаю, де вони беруться, — сказав Яким. — Тепер уже знаю, бо вони не мають більше влади наді мною. Винні ми самі й наш січовий закон, який дозволяє приймати в кіш кого попало. Крім справді шляхетних чи скривджених владою людей, сюди суне всіляка потороч. Злодії, злочинці з великої дороги. Є й ті, що втекли від інквізиції. По всій Європі багаття палають. Ось вони й кинулися туди, де в католиків руки короткі.
— Але ж і за Оникієм Колодуба полюють пси господні, — зауважив Нетудихата. — А це наш чоловік, козак.
— А ти думаєш, що поміж інквізиції мало галдовиків? Вони всюди. Кубусь був також із них. А Оникієві хотіли вкоротити віку, бо вважають, що він чи не найсильніший. А головне — нашого духу. Біль кожного відчуває. А ще вони казали — ну, чайковський з Кубусем — про якийсь егрегор, який буцімто накриває Січ. І що той егрегор вони мусили зруйнувати, бо він дуже небезпечний. Якщо не словом, то в інший спосіб. Що воно таке, не відаю, але так вони казали. Від мене не крилися, бо, мабуть, вважали тупаком, який не втямить…