Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
— Мабуть… Але таки взяли. Я чув про те у Галаті.
— Це ті, на сорока суднах, що бурю в лимані пересиділи. Переполоху тут наробили… Багато їх.
Раптом імам зауважив:
— Незабаром зачинять браму. Мусиш вирішувати: залишаєшся тут, чи підеш у зовнішнє місто. Якщо залишаєшся, — у мене є де тебе прихистити.
— Нехай Аллах віддячить за твою гостинність, друже, — відказав Петро. — Я таки повернуся до постоялого двору. А твій голос, що закличе до ранкової молитви, нагадає мені про приємно проведений час.
— Хай він також нагадає, що я хотів би з тобою ще погомоніти. Прийди завтра, краще о такій порі, як і сьогодні, бо вдень я, мабуть, буду зайнятий. Очікуємо ж з Істанбулу ще одне судно з харчем на зиму.
Вони вчасно підійшли до брами, бо вартові поралися біля корби з ланцюгом, готуючись піднімати міст.
Вже стемніло, коли Петро, поминувши фортецю, вийшов у позафортечне місто. Небо з місяцем-серпом нагадувало стяг Пророка, всипаний золотою тирсою зір. Тільки був він не зелений, а темно-синій. Гомінка вдень вулиця, тепер геть спорожніла. Лише біля багать на краю базару мерехтіли людські постаті. То готували вечерю кочівники — власники кибиток.
Із темені дерев біля мечеті вихопилася людина з клунком. Скоро вони зустрілися неподалік від постоялого двору.
— Ну, то як? — озвався Сава.
— Кепсько, брате. Втікати слід хутчіш. Завтра очікують на ще один корабель з харчем для яничарів. Судно Ягджи-Огли уникло догляду на Босфорі лише тому, що його супроводжувала військова галера. До того ж ні капітан, ні його команда, ані яничари на галері не знали, кого саме шукають. Наші прикмети на той час ще не встигли всім оповістити. Капітан же нового судна, напевне, вже чув про двох чоловіків, та двох жінок, яких розшукують стамбульські стражники. Відомо також, мабуть, зі слів мого колишнього господаря, що один з нас добре знає турецьку мову й Коран… Решту докумекають ті з фортечних людей, з якими мені довелося сьогодні спізнатися.
— То що — ноги в руки і гайда? В ніч…
Потурнак мить поміркував.
— Ні, — відказав. — Рушимо вранці. І то без поспіху. Ти надибав купців, які завтра відбуватимуть з Акерману?
— Власники двох каруц, запряжених четвірками коней, під кінець дня пакувалися в дорогу. Я чув від них слова “лакаси” чи “акаси”. А це, здається, “додому”.
— Авжеж.
— А ще я побував у кінному загоні. Там можна купити баських огирів, як у яничарів — білі, вороні, мурі!
— Саво, ми — втікачі. До того ж з великим скарбом, заради якого зазнали стільки поневірянь і страху. Адже в похід ти вирушив не заради пригод, а щоб використати бодай мізерну можливість звільнити Меланію. Навіть повірив характерникові, що вона жива… А тепер хочеш басувати на породистих конях на виду у тих, хто не мусив би нас і взагалі бачити. Забудь про це. Ми купимо непримітних татарських конячок. Вони мають густу вовну, звиклі до негоди — а ми ж їдемо в зиму… Купимо п’ятеро коней: по одному на кожного з нас, а одного нав’ючимо двома шатрами та іншими лахами. До речі, ти не помітив, де продаються шатра?
— Ні, — відказав Сава. — А два це — одне для нас з тобою, а одне для дівчат?
— Одне для вас з Меланією, а одне для нас з Наталкою… Завтра вдосвіта пошукаємо. А тепер сховай у торбу молдавську шапку, та витягуй чалму з запиналом. З цієї миті ти знову мій раб.
— Петре, то, може, сьогодні вже відкриємось?
— Ні, — відказав Потурнак твердо. — Відкриєшся тоді, коли будемо в безпеці. — Він мить спостерігав, як Сава запинає шматком тканини лице, а тоді озвався з усміхом:
— А що, Приблудо, Оникій тобі не подає більше знаку?
— Ні, не подає. Але він десь поряд — таке відчуття, наче на мені його погляд. І крук десь тут. Часом здається, ніби омах його крил холодить обличчя.
ЗАМАХ
Добу очікували тих, хто подався на пошуки чайковського й підчайковського другої чайки. Тим часом осавулові люди уважно спостерігали за командою цього судна. Але якихось особливих дій з їхнього боку не завважили, крім того, що півдюжини з-поміж них збиралися в наметі своїх зниклих зверхників.
— Отамане, — сказав Нетудихата Микошинському, — гра скінчилася. Пора зніматися…
— Як ти гадаєш, осавуле, куди пішли ті шестеро?
— У них тільки два шляхи: один на Дон, другий у розбійники.
До Січі залишилося три дні плавби і одна ночівля. Відпочили козаки, сили набралися. Весла, що доти здавалися важкими-преважкими, тепер легко загрібали воду. Чайки, хоч і були занурені так, що хвилі лизали очеретяні снопи, проте рухалися стрімко. І вітер південний напнув вітрила. Коли ж у короткий осінній день уже стали заповзати сутінки, Микошинський дав знак флотилії зблизитись і підготуватися до ночі.