Золото і кров Сінопа

— Клопіт матимеш з тим майном. Непокірний і зрадливий люд молдавани. Часом доводиться посилати воїнів, що вибивати з них данину.

— Я не збираюся там осідати. Поживу, доки знайду путнього покупця на маєток… — Раптом Петро сказав: — Достойний імаме, я завважив, що твої вірні не з османів… Ну, балакають по різному. Чи надійна це опора трону тут, на межі держави?

— Гай-гай, скільки там нас — османів на таке велике царство, як Туреччина… Але ми — носії духу. Наш дух — у кожному з них — тих, кого ти бачив. Переважна більшість це слов’яни, ну, серби, боснійці, болгари, уруси. Наші воїни й орда роблять набіги на їхні землі і відбирають з ясиру хлопчиків до десяти років. Їх обрізають і віддають у військові школи, де основною дисципліною є Коран, а основним предметом поклоніння — султан. У них виховують мужність, жорстокість і відданість. Якби кордон боронили османи, то скоро нас залишилася б якась жменька. А ці люди охороняють завойоване нами від своїх же. І нові землі для імперії завойовують вони ж. Правда, до нашого османського дерева доводиться часом прищеплювати чужорідні гілки — султанська родина, наприклад, родичається з сербськими, болгарськими володарями. Наш перший візир — боснієць. Їхні мови чути і в дивані, і в покоях султана. Але то все вірні Аллаха. Ми наповнюємо їхні душі світлом ісламу. Вони вже не вони, а ми.

На мить імам спинився біля вежі і звернув увагу гостя на прямокутний камінь з письменами.

— Бачиш, достойний, оту в’язь? То гяурський напис. Оце й усе, що по них зосталося…Ага, ще — на підмурках їхньої церкви стоїть тепер наша мечеть.

Вже смеркало, але Петро спромігся прочитати писане українською: “Фортецю спорудив майстер Федорко у час правління благочестивого господаря Стефана.”

— Достойний імаме, — озвався Петро, — а не станеться так, що ми, віддавши їм світло своєї душі, розчинемося у їхній крові і плоті? Невільницькі базари наших міст повні рабів — а це здебільшого все ті ж слов’яни, найбільше з-поміж яких урусів. Наші люди купують їхніх жінок і ті народжують їм дітей — наших дітей. Раби-чоловіки згодом стають вірними Аллаха, а відтак перестають бути рабами. Вони утворюють сім’ї з нашими жінками, а їхні спільні діти також стають нашими дітьми. З кожним роком рабів на рабатах стає дедалі більше. Значно більше, ніж у нас — османів народжується дітей. Адже цвіт нації — молоді чоловіки гинуть у війнах. Ті ж діти султана, знову ж таки — люди не нашої крові, хто з них виживе, візьмуть собі в жінки туркень. Через десяток поколінь не стане жодного османа. А Велику Порту населятимуть люди слов’янської крові з невеликим домішком нас теперішніх. Єдиним, що по нас, справжніх, залишиться, то це віра в Аллаха і, мабуть, ще османська традиція.

Імам довго не озивався, а тоді подав голос:

— Набіг гяурів на Сіноп дасть нам ще кілька сот таких дітей. Що чути про це в Істанбулі?

— Кажуть, пограбували Сіноп — ущент.

— Але ж то неприступна фортеця! — вихопилося в імама.