Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
— Не знаю. Але саме він мене водив у їхній гурт — отих мерців. Усе було таким природним… Я й зараз переконаний, що вони живі, але перебувають в іншому світі.
Осавул потер носа, сказав:
— Так, тут, здається, пеклом запахло. Семене, а погукай-но попа.
Підосавул майнув з каюти і по миті повернувся зі священиком.
Вислухавши всіх трьох, піп закотив рясу і витяг з кишені червоних шароварів срібного хреста зі срібним же ланцюжком і повісив собі на шию. Тоді кивнув на підсвічник і зажадав, аби запалили…
— Авжеж, — мовив він, — схоже, тут побував нечистий. Збігай-но, Семене по мою торбу, там кадило…
Після короткої молитви, прочитаної грецькою мовою, священик ретельно обкурив кадилом кожного, тоді взяв підсвічник і кіптявою від полум’я вивів на одвірках хрестик.
— Очищені, — сказав, задмухуючи свічку.
— …Очищені, то очищені, — озвався підосавул, проводжаючи поглядом священика, який піднімався на поміст. — Але ж заколотники не поховані належним чином. Якщо вони справді галдовики, то їх слід було спершу запечатати осиковими палями, а вже тоді засипати землею. А так вони не даватимуть спокою живим. Га, як ти міркуєш, Якиме?
— Авжеж, — сказав Яким. — Але з усіх їх справжні галдовики — Кубусь і чайковський другої чайки. Решта, хоч і наділені певними здібностями, проте навряд чи їх можна назвати галдовиками. До мене, а, може, й по мою грішну душу приходив чайковський, а не Кубусь і не хтось інший. Отже Кубуся поховали як слід, а чайковського Господь не приймає. Як довго душа його вештатиметься поміж живими — хтозна. Мать, ще не раз навідається до мене.
— Не навідається, якщо в церкві частіше буватимеш, — сказав Нетудихата, опустивши долу очі. — У воді труп, хай йому грець! У воді… — Він прибрав зі столу нагая й шаблю, натомість витяг каламар з пером та сувій паперу. — А тепер кажи, хто приходив до твоїх зверхників та Буцматого.
— Я знаю імена лише тих, з ким сам товаришував, — відказав Яким. — Це двоє з шостої чайки — Марко й Мусій, до речі, обидва руді. Ворогів гетьмана разом з ними на тому судні — десь з півдюжини. Так вони казали… З іншими чайками зв’язок тримали старшина, Буцматий, ті шестеро, що їх порубали твої люди, і той, що втік. Але я знаю напевне, що заколотників підтримували саме люди рудої масті. Всього ж нас, тих, довкола кого вони гуртувалися, було вісімнадцятеро. Хе-хе, якщо не рахувати собаки Буцматого.
— Якої собаки?
— Ну, сука чорна, що всюди за ним вешталася. Братчики жартували: Буцматий, мовляв, сам закон січовий порушив, взявши тварину жіночої статі в морський похід. Потайна потвора — бува, лежить собі, не звертає на тебе уваги, а тоді за чобота кусь… Давно б викинули за борт, але хазяїна остерігалися. До того ж від нею й користь яка-не-яка… Погоду вміє передбачати — братчики помітили, що вона виє на негоду, ну, на дощ або сніг… Її привів хтось із козаків з походу на Крим. Але в Січі вона прив’язалася до Буцматого. Це, мабуть, єдина істота, до якої він був серцем повернений; називав її “моя красна!” Вчив по-нашому балакати.
— Це жарт? — усміхнувся підосавул.
— Абижто… Він, бувало, годинами просиджував з нею під вербою, розтуляв і закривав рота, вимовляючи прості слова, і те саме робив з її пащею. Один раз вона його навіть цапнула, але не сильно.
— Ну, і як, навчив? — знову підосавул з усміхом.
— Балакати не навчив. Казав, що тому завадила його власна шепелявість. Але мову нашу вона, схоже, розрізняє. Бувало, два білих, що з литвинів починали між собою по-своєму, так вона прямо кидалася на них.
Осавул якийсь час писав, а тоді відклав перо, підвів очі на Якима, сказав:
— Іди. Ти вільний.
Яким подивився здивовано і вдячно, по тому позадкував. Коли піднімався сходами, його ноги, здавалося, прилипали до дощок і він їх з силою відривав.
Озвався підосавул
— Ти й справді повірив йому, Мартине?
Замість відповіді Нетудихата розстібнув під шиєю гудзик і відкотив комір жупана. На шиї в нього темніли два продовгуваті синці.
— Це коли я тут відсипався після тієї ночі, — пояснив. — Мене душив чайковський другої чайки. Вірніше, те, що по ньому зосталося. І хоч боролися дві безтілесні сутності — його й моя — у сні, але синці на тілі, як бачиш, — справжні.
Раптом долинули тривожні голоси і враз судно зупинилося. Вибігши на поміст, осавул побачив, що очі козаків були прикуті до води з правого борту.
— Утік, — пояснили веслярі, які перестали гребти.
Минуло чимало часу, вже наблизилась друга чайка, а голова Якима так і не з’явилася на поверхні.
— Авжеж, утік, — стиха потвердив Нетудихата. — Від себе втік.