Золото і кров Сінопа

— Не навідається, якщо в церкві частіше буватимеш, — сказав Нетудихата, опустивши долу очі. — У воді труп, хай йому грець! У воді… — Він прибрав зі столу нагая й шаблю, натомість витяг каламар з пером та сувій паперу. — А тепер кажи, хто приходив до твоїх зверхників та Буцматого.

— Я знаю імена лише тих, з ким сам товаришував, — відказав Яким. — Це двоє з шостої чайки — Марко й Мусій, до речі, обидва руді. Ворогів гетьмана разом з ними на тому судні — десь з півдюжини. Так вони казали… З іншими чайками зв’язок тримали старшина, Буцматий, ті шестеро, що їх порубали твої люди, і той, що втік. Але я знаю напевне, що заколотників підтримували саме люди рудої масті. Всього ж нас, тих, довкола кого вони гуртувалися, було вісімнадцятеро. Хе-хе, якщо не рахувати собаки Буцматого.

— Якої собаки?

— Ну, сука чорна, що всюди за ним вешталася. Братчики жартували: Буцматий, мовляв, сам закон січовий порушив, взявши тварину жіночої статі в морський похід. Потайна потвора — бува, лежить собі, не звертає на тебе уваги, а тоді за чобота кусь… Давно б викинули за борт, але хазяїна остерігалися. До того ж від нею й користь яка-не-яка… Погоду вміє передбачати — братчики помітили, що вона виє на негоду, ну, на дощ або сніг… Її привів хтось із козаків з походу на Крим. Але в Січі вона прив’язалася до Буцматого. Це, мабуть, єдина істота, до якої він був серцем повернений; називав її “моя красна!” Вчив по-нашому балакати.

— Це жарт? — усміхнувся підосавул.

— Абижто… Він, бувало, годинами просиджував з нею під вербою, розтуляв і закривав рота, вимовляючи прості слова, і те саме робив з її пащею. Один раз вона його навіть цапнула, але не сильно.

— Ну, і як, навчив? — знову підосавул з усміхом.

— Балакати не навчив. Казав, що тому завадила його власна шепелявість. Але мову нашу вона, схоже, розрізняє. Бувало, два білих, що з литвинів починали між собою по-своєму, так вона прямо кидалася на них.

Осавул якийсь час писав, а тоді відклав перо, підвів очі на Якима, сказав:

— Іди. Ти вільний.

Яким подивився здивовано і вдячно, по тому позадкував. Коли піднімався сходами, його ноги, здавалося, прилипали до дощок і він їх з силою відривав.

Озвався підосавул

— Ти й справді повірив йому, Мартине?

Замість відповіді Нетудихата розстібнув під шиєю гудзик і відкотив комір жупана. На шиї в нього темніли два продовгуваті синці.

— Це коли я тут відсипався після тієї ночі, — пояснив. — Мене душив чайковський другої чайки. Вірніше, те, що по ньому зосталося. І хоч боролися дві безтілесні сутності — його й моя — у сні, але синці на тілі, як бачиш, — справжні.

Раптом долинули тривожні голоси і враз судно зупинилося. Вибігши на поміст, осавул побачив, що очі козаків були прикуті до води з правого борту.

— Утік, — пояснили веслярі, які перестали гребти.

Минуло чимало часу, вже наблизилась друга чайка, а голова Якима так і не з’явилася на поверхні.

— Авжеж, утік, — стиха потвердив Нетудихата. — Від себе втік.