Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
Біля кожного з прив’язаних лежала палиця у два лікті завдовжки.
— Пане-батьку, — сказав Нетудихата голосно, щоб усі чули, — ці двоє були поміж тих, хто хотів тебе вбити. Шестеро з них лежать мертві. Один утік. Яка буде твоя воля?
Микошинський витяг з-за паса булаву і підніс її над головою. Військо завмерло.
— Я хочу знати, навіщо вони хотіли те зробити?
Осавул підійшов до дебелішого, мовив:
— Кажи.
Чоловік, що був прив’язаний животом до стовбура, повернув голову і Микошинський майже фізично відчув могутній потік ненависті. На нього дивилися не очі людини, а два отвори з пекла.
— Він полуфшив закон, — почулося шепеляве. — Дівок пли собі тфимав.
— А ти що скажеш? — звернувся осавул до другого — невисокого.
— Розв’яжіть і відпустіть, тоді скажу. А інакше, хоч закатуйте, й слова не вимовлю.
Осавул подивився на Микошинського. Той кивнув, мовляв, розв’язуй.
Чоловік розтирав зап’ястя посинілих від пут рук.
— Чхати йому, — він кивнув на прив’язаного, — на тих дівчат. Він хотів заволодіти усім добром, а потім гетьманом стати. А дівчата то — тільки привід. У нього чи не на кожній чайці є своя людина. Він обіцяв нам — тим, хто його підтримає — левову долю добра… І скористався б цим раніше, якби хтось не повбивав дівчат. Багато хто з братчиків обурювалися, що в таборі жінки.
Микошинський показав булавою на прив’язаного.
— Яка буде ваша воля?
— Дрючкувати! Дрючкувати! — почулося зусюди.
Тоді показав на розв’язаного
— А з цим як бути?
— Ув’язнити! Допитати!
— Так і зробимо, — сказав гетьман.
По тих словах двоє з осавулових людей накинулись на меншого, зв’язали йому руки і знову прив’язали до дуба, але вже спиною.
— Дивись, — наказали.
Тоді Нетудихата підійшов до другого дерева, підняв кий і вчистив прив’язаного по широких, як у тлустої жінки, сідницях. Здоровило неприродно вискнув. Другим ударив осавулів товариш — по спині. Утворилася довга черга… Спочатку злочинець кричав, тоді хрипів і нарешті з рота в нього потекла кривава піна. Він обм’як. З часом у нього вже не залишилося жодної цілої кістки.
Так і покинули його прив’язаним до дерева.
Не всі поверталися до Січі. Кожного восьмого не дорахувалося козацьке військо. Немало було й поранених, а поміж них і таких, яким не довго лишалося ряст топтати. Дехто вже й висповідався попові, у якого з-під ряси виглядав кінчик шаблі. Братчики виходжували їх, як могли: поїли напарами з цілющих трав, рани мазями на меду виготовленими змащували, подорожник прикладали.
Здорові ж очікували черги сісти за весла; декотрі лежали посмоктуючи люльки-носогрійки, інші походжали помостом між двома рядами гребців, ділилися своїми намірами на майбутнє. На прикутого до щогли ланцюгом ніхто не звертав уваги. Його очікувала кара нагаями й вигнання.
З носової частини судна, де була каюта гетьмана, піднявся на поміст осавулів помічник. Він підійшов до в’язня, відімкнув замок і на ланцюгу повів у каюту.
За столом сидів Нетудихата; обіруч від нього лажели нагай і оголена шабля.
— Вибирай, Якими, — сказав осавул, киваючи на знаряддя, одним з яких мусив спізнатися в’язень.
— Я вже вибрав, — відказав той.
— Хто з братчиків вашої — другої чайки був у змові з Буцматим?
— Небагато, всього з дюжину-півтори, разом з тими, які пішли на пошуки зниклого чайковського.
— А решта?
— Решта? Третина команди підтримувала їх, проте відкрито своїх настроїв не виказувала. А більшість — то все білі. Їх не втаємничували.
— А на інших чайках?
— Кожен з нас — вісімнадцяти мав друзів поміж команд. Хто з ким товаришував — невідомо. Знали чайковський, підчайковський і Буцматий. То був осередок. У своє коло вони впускали тільки того, в кого хотіли щось вивідати. Намірами ж ні з ким не ділилися.
— Ти казав, що вони хотіли заволодіти скарбом, а Буцматого зробити гетьманом…
— Це кінцева мета. А я кажу про дії, які до неї вели. Так, про намір убити Богдана знало лише шестеро. Мене і ще двох вони притягли тільки тому, що ми випадково підслухали їхню розмову. Якби відмовилися, то отримали б стилет у спину.
— Ти міг би повідомити гетьмана…
— Тоді б спливло й те, що я був у гурті змовників.
В’язень стояв, з його зап’ястя звисав ланцюг з важким замком.
— Зніми з нього наручник, — наказав осавул підосавулові. І знову до в’язня: — Як ти міг вклепатися в таке, Якиме!? Ти ж не якийсь білий, новак, а гартований січовик…