Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
А він продовжував мовчати, тим самим переконуючи її у правоті власних спостережень. Усе правильно. Вона справді класна журналістка, ця Ірина Скоропляс. На мить Віктору стало її шкода. Не вдався гарний матеріал про колишнього десантника, який свого часу ого-го… Цікаво, що б вона сказала, якби мала змогу дізнатися, яку сенсацію насправді являє собою цей утрачений матеріал! І що до цих не вартих уваги дрібниць його герой — автор усіх останніх хітів Леми, у якого, напевно, бідолашна й не мріє взяти інтерв'ю! Від цих думок одразу стало соромно, адже Ірина заслуговувала на те, щоб допомогти їй, а не глузувати.
— …а зробити це мені справді хотілося.
— Не переймайся, — втішав він. — Напишеш щось краще.
— Вибач, звичайно, — додала Ірина. — Я знову лізу у твоє особисте життя. А для мене там, здається, місця немає.
Він не схотів цієї миті зустрітися з нею поглядом, і це означало, що вона, на жаль, і тут вгадала.
— У мене взагалі немає особистого життя, — сказав Віктор. — Тільки дорога.
— Чому?
— Така доля, очевидно… — Він знизав плечима.
— І тебе це влаштовує?
— Звісно, ні. Але… пробач, звичайно, давай про щось інше.
— Зрозуміло. Вітю, можна, я прямо спитаю? Маю таке відчуття, що я тобі нав'язуюся. Не з репортажем там, чи з машиною, а взагалі. Це так?
— Ні, звичайно… — Тепер він дозволив собі подивитися в її очі, і це дало Ірині зрозуміти, що відповідь щира.
— Ми ще побачимося?
— Звісно, якщо буде потреба — ти знаєш телефон.
— А без потреби?
Він знову подивився на неї і сказав переконано, не сумніваючись ні на йоту:
— А без потреби зі мною краще не бачитися. Дружня порада, абсолютно щира.
Вона все-таки витягла із сумки гроші й поклала на столик, а потім полізла ще за чимось.
— Я не хочу, — сказав Віктор. — Чесно. Мені також здається, що ми ближче познайомилися, і мені неприємно їх брати. Тим паче, що мені вони майже без потреби, а ти, напевно, позичила. Не треба.
Він нахилився й поклав їх назад до сумочки.
— Тепер я взагалі не знаю, як себе почувати, — знизала плечима Ірина.
— Не переймайся, — порадив їй Віктор, — ти ж… розумна жінка. А я справді цілком щиро.
— Жінки всі однакові… — зітхнула вона.
Віктор не відповів нічого.
Ірина витягла з сумки невеличкий диктофон і простягла йому:
— Візьми оці мої… труди. Якщо хочеш, послухай — потім зітреш. На папір я ще не встигла перенести. Та воно й не треба. Побачиш сам — таки невдало. Апарат залиш собі на пам’ять — це не пошук приводу для нової зустрічі. Не переживай, у мене їх кілька. Раптом і тобі стане в нагоді.
— Що ти, не треба…
— Залиш, я прошу. На згадку.
І знову пауза.
— Ну що ж, дякую тобі за все, — порушила мовчанку Ірина. — Я йтиму.
— Обережно ганяй, — порадив Віктор. — Відчуєш себе водієм — гляди не заривайся.
— Добре, — відповіла вона. — Ти також. Обережність і асам не зашкодить. Буде чогось треба — дзвони, візитівку маєш. Допомога журналіста може знадобитися будь-кому.
Вона підвелася й пішла, зробивши прощальний жест рукою, який супроводжувала усмішка, не те, щоб сумна — просто позбавлена оптимізму. Не озираючись. Вона була розумна, бачила все наскрізь й уміла, залишаючись порядною людиною, давати сама собі раду в цьому складному житті, яке часто-густо ламало та перетворювало на непотріб навіть дужих чоловіків. До того ж… Усе було в цій жінці — і краса, і розум, і життєва сила. А Віктор, відірвавши на мить очі від вичовганого за літо столика з чашкою кави, проводжав її поглядом, у якому, проте, не було ні захвату, ні розпачу, ні заздрості, ні надії. Бо попри всі ці виключні якості мала вона одну дуже серйозну ваду, що перекреслювала геть усе.
Вона не була Зоряною.
XVI
На цвинтар Віктор потрапив лише о пів на четверту. Розпитався в адміністратора на головному вході і купив гарний вінок — без напису, бо, з одного боку, вже не було часу, а з іншого, Віктор просто не знав, що міг би написати. Логіка підказувала як найкращий варіант — «Від того, на кого чекає твоя доля й кого ти ще можеш врятувати». Але блюзнірствувати на цю тему навіть подумки було неприємно. Тим паче, його справді могла спіткати доля Юри Чурикова.