Переможець отримає все

Ірина спізнилася майже на годину.

— Пробач, будь ласка, — почала вона замість вітання. — Ніколи не спізнююся, а тут головному редактору одна мара вступила в голову… Я наче на голках, ледве висиділа…

Вона дуже спішила потрапити сюди, тому захекалась і виглядала збудженою.

— Не треба було так бігти, — сказав він. — Я й так нікуди не поспішаю, а кава тут добра. Що ти будеш?

— Я? — здивувалася вона. — А… що, ми тут сидітимемо?

— А що, погано?

— Ну… я гадала, ми кудись підемо, у якесь краще місце. Я за машину могорич так і не поставила. Якраз сьогодні і збиралася. Ну правда, ходімо, я навіть придумала, куди тебе запросити.

— Могорич відміняється, — посміхнувся Віктор, як завжди, стримано.

— Чому?

— Ну, хоча б тому, що не позбувся ще машини — он, стоїть. А за кермом пити не можна. А по-друге, у твоєму становищі могоричі ставити не варто — ми ж перестаралися з ціною, наскільки я пам’ятаю.

— Ну-у… — обурилася Ірина, — це тут якраз ні до чого. На це ще лишилося. Ходімо.

— Ні, правда, тут добре, — вперся Віктор. — Завтра його закриють на всю зиму, і більше тут не посидиш. Давай тут.

— Ну давай хоч до мене тоді зайдемо, — не здавалася вона. — Я не надто хороша господиня, але чимось тебе пригощу.

— Ні, я не зібраний для гостей, — рішуче підняв руки Віктор. — Серйозно, давай тут.

Саме тепер підійшла офіціантка й запитала, що вони замовлятимуть, чим Віктор і скористався.

— Мені каву, а потім ще одну. Ти що будеш?

— Також каву, — зітхнула Ірина.

— Дві кави і щось смачне для дами на ваш розсуд.

Ірина лише подивилася на нього й нічого не сказала.

— Як твоя машина? Бігає? — запитав Віктор.

— Звісно. Хто ж вибирав!

— Ти й вибирала.

— Ну… за великим рахунком, купував її ти. Я тобі надзвичайно вдячна. До речі, ось гроші… — Вона полізла до сумочки.

— Потім, — зупинив її Віктор. — Давай спочатку каву пити.

Розмова чомусь не клеїлася, і вони мовчки пили каву. Потім курили. А Ірина тепер була не схожа на саму себе — напевно, вибилася з колії через затримку на роботі й своє спізнення, і в розмові явно не бажала брати ініціативи.

— І як твоя стаття? — нарешті запитав Віктор.

— Ніяк.

— Чому?

— Не знаю. Нічого не вдалося. Щось зліпила, а почитала — така маячня виходить… — вона подивилася на нього. — Я взагалі вирішила від неї відмовитися.

— Я одразу казав, що все це не варте уваги.

— Ні, — заперечила Ірина, струшуючи попіл і зосереджуючись. — Варте уваги й навіть дуже. Річ в іншому. По-перше, ми з тобою якось… ну, принаймні мені так здалося, ближче познайомилися, і я не можу тепер ліпити на тобі, на твоєму прикладі, щось таке, словом, як про інших. Спробувала написати інакше. Але…

Віктор не перебивав.

— Розумієш… Якщо зібрати все, що я про тебе знаю, багато речей я не можу собі пояснити. Твій… спосіб життя… — Вона старанно добирала слова. — Все, що я побачила, що зрозуміла про тебе — воно… ну, словом, не пояснюється тим, що ти розповів. Тому й моя розповідь виявилася непереконливою. Розумієш? Наче не вистачає ще чогось. Чогось, про що ти мені, очевидно, не розповів. Чогось такого, що давало б зрозуміти, чому ти не маєш спокою. Ти наче неприкаяний. Повір, це видно. Принаймні, мені. Отже, цього відкрити я не змогла. А вигадувати від себе…