Переможець отримає все

Хрест — тимчасовий, дерев'яний — увіткнули в насипаний горбок і навколо розставляли вінки. Поклав свій вінок і Віктор, і одразу ті, хто був тут «не надто своїм», почали розходитися. Віктор побачив молоду жінку, вдягнуту в чорне, яка витирала сльози, проте намагалася щось організувати, та й перед цим — він бачив — крадькома давала іншим, напевно, родичам, якісь вказівки. Хто вона? Дружина загиблого? Сестра? Навряд чи дружина або сестра в такий момент здатні були би керувати. Можливо, якась близька родичка, яка взяла в такий важкий момент ініціативу на себе?

— Ходіть, будь ласка, прошу вас усіх! Будь ласка, до автобуса. Ми просимо всіх зайти й пом'янути Юру!

Ті, хто вважали себе далекими, вибачалися і групками відходили від місця поховання, збираючись додому. Віктор застиг посеред цього, вагаючись, як повестися. Вона ж і виручила.

— Прошу вас, будь ласка… біля автобуса.

— Дякую, — сказав Віктор. — Незручно, ми не були близько знайомі.

— А вінок он який принесли, — сказала вона. — І самі спішили, — здалеку, напевно?

— З Рівненської області.

— Ого… Я вас прошу… — вона озирнулася і, побачивши, що людей уже запрошують інші родичі, знову обернулася до Віктора: — Будь ласка, ви з дороги.

— Добре, — погодився він. — Я, взагалі-то, машиною. Може, хто до автобуса не поміститься, я візьму.

— Дякую, — сказала вона. — Якщо можете, оцих двох старих.

Дід з бабою, на вигляд ніби з міста, були наче ще й не зовсім старими, але дід мав задишку й накульгував на одну ногу, користуючись паличкою. Це виявилися якісь далекі родичі Юри Чурикова. У машині бабця перестала поплакувати, а дід ще продовжував зітхати. Старша жінка виявилася доволі балакучою. Все говорила про присутніх родичів, про знайомих, які не змогли приїхати.

— А хто ця жіночка, що просила мене на поминки? — запитав він у баби.

— Аліна, дружина його брата, Ігоря.

— А сам Ігор де?

— Ой… — жінка важко зітхнула. — В Америці Ігор. Уже півтора року. Навіть… навіть… — Вона знову зронила сльозу. — На похорон брата… не зміг приїхати…

— Чому? — запитав Віктор.

— Кажуть, що неможливо, — пояснила стара. — Звідти виїдеш — назад не пустять. Щоб туди попасти, стільки дати треба, що потім рік відробляєш. А він тільки-но півтора року. Ой, що діється… Пороз’їжджалися, навіть родичів чужі люди ховають…

— Що вдієш, такі часи, — знизав плечима Віктор. — А Юра не хотів їхати?

— Краще б Юра поїхав, — по-своєму зрозуміла стара. — А той жінку лишив, дитину і… Звідтіля вже хто повертається?

За такими розмовами вони і приїхали до високого будинку в новому мікрорайоні Чернівців. Люди виходили, й Аліна запрошувала нагору.

Тепер він побачив їх. Хлопці курили, зібравшись купкою. Семеро чоловіків. Усі приблизно одного віку. Очевидно, ті, хто мав з Юрою справу на дорогах. Вони оцінювали «Ніссан» з паперовими тимчасовими номерами й давно мали здогадатися, що Віктор належить до тієї самої когорти.