Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
Щоправда, не по «німцях». Вони вже «наймали адвокатів» і дірявили до нестями одне одного з іграшкових пістолетів з насадженими на стволи банками з-під кока-коли, що імітували глушники, часто роблячи це із засади та у спину. Вони ступили значний крок уперед у справі раціоналізації цих «безневинних» дитячих ігор, бо сперечатися до сліз щодо того, хто ж має бути «німцем», вже не було кому. Адже всі герої їхніх ігор були однаково поганими.
Вони впускали в одне вухо штамповані постулати духовності та патріотизму, сяк-так сформульовані напівголодними, зацькованими вчителями, і благополучно випускали їх крізь протилежне. «Нові» школярі… Діти дуже гостро відчувають безкарність. Тому це покоління, ще дивлячись потворних «телепузиків», уже розуміло, що за кілька років лізтимуть угору успішніше не ті, хто краще вчиться і слухає вчителів, а чиї батьки зароблять більше «зелених». Тому, імітуючи бурхливу діяльність із виховання нового покоління, покинута державою напризволяще, давно вже беззуба школа успішно, часто сама цього не підозрюючи, ростила майбутніх «беспредєльників». Саме так, адже адекватного перекладу цього слова з російської не існує.
Вони не кинулися врозтіч, побачивши, що господар авто виходить із крамниці, а лише трохи відійшли, зберігаючи почуття власної гідності, хоча захвату від леопарда на його м'язистому плечі приховати не змогли. Відчинивши дверцята, Віктор закинув на заднє сидіння пакет і вже поставив ногу сідати.
— Дядьку, а в неї який міст ведучий — передній чи задній? — несподівано почулося позаду.
Він обернувся, так і не сівши. Запитував худенький хлопчик у старих джинсах, який наблизився до нього. Решта скупчилася біля тротуару.
— Задній, — цілком серйозно відповів йому Віктор. — Хочеш купити?
Дехто з хлопців позаду засміявся.
— Нє-а… — протягнув той. — Не хочу. З переднім краще.
— Не заперечую, — погодився Віктор. — Хочеш із переднім — можу пригнати.
— Нє-є, не треба, — мовив хлопець.
— Він стільки грошей не має, — кинули репліку ззаду. — Ви нам приженіть.
— Добре, тільки-но закінчите школу, одразу ж приходьте.
Двері «БМВ» зачинилися, і Віктор побачив у дзеркалі заднього огляду, як двоє чи троє, підскочивши до того, який запитував, нагородили його копняками — очевидно, він програв парі. І раптом Віктору здалося, що хлопчика цього він уже якось бачив — тоді він так само захоплено розглядав якусь іншу пригнану ним машину. От тільки де — цього Віктор згадати не міг.
«Беха» затрималася в нього на чотири дні. А вже збираючись на авторинок, пораючись на подвір'ї, він помітив того самого хлопця на схилі пагорба, з якого добре проглядалося місце, де стояла машина. На тому пагорбі часто товклися діти, які ганяли корів на пасовисько, і Віктор ніколи не звертав на них уваги, а тут… Словом, хлопчика впізнав одразу.
— Егей! — махнув йому рукою Віктор, а коли той підійшов, запитав: — Чого тобі?
— Нічого… — відповів той, не знаючи, чого очікувати від того, хто питав.
— Любиш машини? — запитав знову Віктор.
— Иги…
— Я теж.
— А я бачив, у вас усякі бувають… — набрався хоробрості хлопець. — Ви їх переганяєте?
— Їжджу просто, — сказав Віктор. — Одна набридне — іншу купляю.
— А я бачив у вас колись «Хонду», — несподівано заявив хлопець. — То що, вона вам набридла? І ви її на «вісімку» поміняли? Так я й повірив!
І Віктор вислухав цілу лекцію на тему «Чому „Хонда“ краща за „вісімку“».
— А хіба не так? — По-своєму сприйняв його посмішку хлопчик.
— Усе так. А копняка ти за що отримав?
— А-а… — спохмурнів той, — так…
— Спір програв?
— Иги…
— І ти, такий спец, не знав, що в цієї розвалюхи зад ведучий?
Той лише опустив голову і промовчав.
— Ну, гаразд. Тепер знатимеш. Взагалі, у більшості масивних автомобілів задній міст ведучим роблять. А ця диви, яка здорова.
Несподіваний гість слухав із роззявленим ротом.
— Як тебе звати? — запитав Віктор.
— Олег.
— А живеш де?
— У центрі.
— А в якому класі вчишся?
— У п’ятому.
Спілкування хлопцю безумовно подобалося, і він час від часу кидав заздрісні погляди на оголений торс господаря машини, який щойно скінчив її мити. Саме так виглядали круті чоловіки з американських бойовиків, якими сам він захоплювався й міг дивитися день і ніч, якби, звісно, мати дозволяла.
— А як твоє прізвище? — раптом запитав його Віктор.
— Швед.
— Як?!
Він не вигукнув це, перепитав доволі тихо, проте щось було таке в його голосі, що хлопчик здригнувся.