Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
Він запалив, стоячи впівоберта до компанії. Усі незнайомі. Це були люди, в розмові з якими найлегше проколотися, Віктор це добре розумів. І водночас саме від них був шанс отримати найціннішу інформацію.
— Кудою гнав?
Це вже було звернуто до нього.
— Через Чоп, — сказав Віктор.
— А здалеку?
— З Мюнхена, — збрехав він.
— Нормально… І виплатиться?
— Сподіваюся.
Тепер вони вже стояли однією купкою. І розмова, звісно, не могла не зав'язатися.
— Мужики, ви краще скажіть мені, що сталося? — нарешті перевів на потрібне Віктор. — Я як ударений досі. Лише сьогодні дізнався. Тільки-но Чоп переїхав, і Олег мені сказав.
— Який Олег?
— Не знаю, як його прізвище. Ну, вони все «шісткою» старою їздять уп’ятьох. А звідти чотири машини женуть. Зі Львова мужики… Я став, — вів далі Віктор. — Дивлюся — така нарада серед дороги — ті з Тужира, вісім машин, а ті ще тільки туди…
— Що тобі сказати… — промовив той, хто на вигляд був за головного. — Перекинувся — не те слово.
— Покотився, швидше… — додав інший.
— Підйом здоровезний, внизу майже провалля. Обмежуючих тросів не було. Летів донизу перекидьки. Машина у пляцок. А там бак вибухнув…
— Страх… — промовив Віктор. — А з дороги чого злетів?
— А хто знає? Зіткнення, принаймні, ні з ким не було. Так кажуть. Та он вони з Мішою тільки-но роз'їхалися. — Той, хто говорив, показав на колегу, який стояв поруч. — Гнали «сімки». А тут…
— Дощ пустився, знаєш, мрячка така… — пояснив той, кого назвали Мішою. — Якраз сіріло…
— Це завал… — повторив Віктор. — Та ж нормально їздив мужик! Цілком нормально. Зрілий водій наче був…
Цієї наживки ніхто з них не вхопив. Ніхто не сказав — «Ну ще би! Він же ж…» Ніхто не поспішав викладати йому, звідки в Юри Чурикова були навички екстремального водіння машини й чи були вони взагалі. Натомість його запитали, звідки знайомий із загиблим. Довелося розповісти вигадану байку, як кілька років тому Юра виручив його на митниці, коли Віктор буцімто влетів з вантажем. Юра позичив йому грошей на хабар, щоб викрутитися. Чималу суму.
І ось — ну, звісно…
— Коли це було?
— Роки два чи три… — скривився Віктор, нібито згадуючи.
Якщо вони весь час їздили тільки разом, оця компанія, то зараз його просто виведуть на чисту воду. Але цього разу минулося. Очевидно, існувала ймовірність того, що Юра Чуриков міг бути десь на митниці кілька років тому й без них.
Нагорі вже сідали до столу, і Віктор влаштувався там серед нових знайомих. Звичайні поминки. Повисихали сльози, потекли розмови… Свою казку Віктор оповів принагідно й Аліні. І попросив розповісти про Юру. Вона почала. Виявляється, Юра закінчив політех у Чернівцях, рік чи два працював на заводі, потім пішов на якесь мале підприємство, яке невдовзі розлетілося. Тоді й почав ганяти машини. Поступово сформувалася більш-менш постійна компанія хлопців, які займалися цією справою разом з ним. Аліна знала небагатьох. Ось і все.
— Не можу повірити, що це сталося, — закінчила вона розповідь.
— І я також, — відповів їй Віктор. — Хоча, власне, кожного з нас може підстерегти, не знаєш де.
— Ой, постукайте по столу й не кажіть так, — щиро побажала вона.
— А з Юрою взагалі не розумію, як таке могло статися, — вів своєї Віктор. — Гарно він їздив, елегантно. Хоча… Може, полюбляв притиснути? Ні? Знаєте, буває, той, хто почувається асом, любить показати клас.
— Та наче спокійно їздив… — знизала плечима Аліна. — Я, принаймні, не помічала. Звичайно, як усі.
Сівши за стіл, Віктор уже схилявся до того, щоб вважати свою версію помилковою. Навіщо їм був такий собі сірий аматор, як Юра Чуриков? Де йому було набувати навичок? В інституті? Навіть в армії не служив. Якщо розібратися, то він узагалі не був професійним водієм. Випадкова аварія?
Тим часом хлопці, вже добряче напідпитку, вийшли палити в лоджію, і Віктор, почувши характерні інтонації, зрозумів, що тут, за столом, нічого корисного вже не почує, й поквапився туди.
— С-сука… Не пробачу… — Аж заходився невисокий на зріст Андрій, стукаючи кулаком по перилах. — Не пробачу собі ніколи…
— Перестань, не верзи дурниць, — заспокоювали його.
— Не пробачу і все… — хитаючись, стояв на своєму той. — Ну мав Юрка передчуття! Мав! Недаремно не хотів їхати.
— Та закрийся, — розлютився раптом той, що виглядав на головного. — Чого ти, як баба? Чого ниєш? Хто його силував?