Переможець отримає все

— Можливо.

— Але біля вас, на жаль, замість такої людини — незнайома, настирна, можливо, несимпатична вам жінка, на яку, мені здається, оцей ваш хижак дивиться значно приязніше, аніж ви самі. Того й поспішаєте — чимшвидше здихатися.

— Якесь раціональне зерно є. — знизав плечима Віктор. — Але ви перебільшуєте. Ще раз кажу — я не дивлюся на вас косо. Ви мені пообіцяли — і я вам вірю. А в моїй біографії, повірте, справді немає нічого цікавого, щоб про це писати. Теперішня ж робота — дійсно, не хотілося б привертати до неї зайвої уваги. Існує багато структур, як державних, так і всяких, як кажуть, «тіньових», які б не полінувалися докласти зусиль для того, щоб мені жилося важче.

Вона здивувалася такій довгій фразі в устах цього мовчазного чоловіка і, помовчавши кілька хвилин, запитала:

— А все-таки, звідки цей живопис?

— З армії. Тоді так було модно. Як зараз — не знаю. Емблема роду військ.

— Таке має майстер робити.

— Був один. Грозився, що замордує мене на смерть, а натомість подарував отаку картинку.

І Віктор у двох словах розповів їй історію з Варданяном.

— Цікаво, — сказала Ірина. — А напис що означає?

— Я у Литві служив.

— Он як? — Вона замислилася. — А… можна, я ще щось вас запитаю? Виключно для себе. Не дає спокою.

— Питайте…

— А це правда… Словом, коли я розпитувала про вас у військкоматі…

— Послухайте, а звідки ви взагалі про мене дізналися? — перебив Віктор. — Мені якраз оце не дає спокою.

— Та ж там і дізналася, — пояснила Ірина. — Розумієте, писати треба, а немає про що. Тем немає. А я зараз саме на хвилі. Варто зупинитися — вилетиш з неї, місце займуть інші — конкуренти, так би мовити. Адже газета популярна, багата… От і крутилася в пошуках. Пішла до військкомату, до кадровика, а там… Словом, твоя справа йому й потрапила під руки. А коли він сказав… щось таке — «ось, наприклад, вам орел, який отримав орден за те, що сам поклав мало не взвод ворогів»…

На це Віктор знову не відповів нічого, тому вона, наважившись, запитала:

— Скажи, а це правда? Це нічого, що я на ти? Так ніби зручніше…

— Це неправда, — відповів Віктор. — Їх було лише четверо, а не взвод. До того ж це виявилися взагалі не військові — так, просто озброєні люди. І потім… не вороги. Вороги, напевно, — це ті, з вини кого нам з ними довелося зіткнутися. Але тих не дістанеш.

— І що, це тепер на твоїй совісті?

— Як тобі сказати… Якби я цього не зробив, загинули б інші — ті, хто зі мною служили, такі самі хлопці, як я. Вони також не заслужили смерті. Так мало статися. Доля. Тому вони не на моїй совісті, але згадувати неприємно.

— Пробач, — сказала вона. — Більше не буду про це.

До самого місця призначення вони говорили — про десант, парашутні стрибки — адже ця тема все-таки цікавила Ірину. Натомість вона розповідала про всілякі перипетії своєї журналістської справи, і решта дороги вже не здавалася Віктору неприємною. Ця жінка була розумною й комунікабельною, до того ж тактовною й ненав'язливою, як здалося спершу. Сама ж вона отримувала задоволення від спілкування з чоловіком, який насправді виявився не настільки цікавим, як здавалося спочатку, проте…