Повзе змія

— Отже, історію з мобільником так само доведеться замовчати?

— Якщо не хочете мати неприємності ще й із СБУ. Будемо разом щось придумувати.

— Гаразд, — Олена відсунула чашку з недопитою кавою. — Ну, а з людиною, яка безпосередньо затримала Баглая, хоча б усе нормально? Він не секретний агент, його можна називати?

— Зустріч із ним я вам організую. Глод його прізвище, Максимом звати. Певний час у героях тут у нас ходив, тому зараз не дуже охоче про свій подвиг, так би мовити, згадує. Тим більше довго пояснював тоді, що Баглай сам собі вени порізав і живіт проштрикнув.

— Сам? — Олену знову пересмикнуло. — Для чого?

— За його версією — намагався накласти на себе руки, коли побачив, що все скінчилося і програв свою партію. Але порізи на руках неглибокі, рана на животі так само, бив навскоси, лише шкіру та жировий прошарок проштрикнув, життєво важливих органів не зачепив. Вважайте, все одно, наче на цвях нахромився чи щось подібне. У камеру Баглаєві не хотілося, на лікарняній койці не так дістають, статус пораненого мати теж незле, до того ж час на роздуми хотів виграти. Не врахував він лише одного: подільники аж надто його боялися. Щойно його затримали, як вони почали топити свого шефа наввипередки. Я був присутній на першому допиті Баглая. Від такого тотального провалу він аж охрінів, вибачте на слові.

— Нічого, нічого.

— Охрінів він, значить. Та швидко взяв себе в руки і заявив: «Не пацан я, щоб виправдовуватися. Скажу, що все це лажа, так ви мені очняки почнете влаштовувати. А я цих гнид бачити не хочу. Радійте, свято у вас, начальство похвалить. Записуйте — я Микиту загасив». Буквально вам цитую. І пішло, і пішло, і пішло…

— Чому ж він з такими гнидами справу мав?

— Оце я, Лено, вам пояснити можу, — Калита подивився на годинник, і хоча теоретично полковник відпустив його до кінця дня, Олена зрозуміла — вільним часом старший опер планує скористатися по-своєму. — Суть ось у чому. Баглай, як справді непересічна й розумна людина, природжений лідер, тільки зі знаком «мінус», не може тримати поруч рівних собі. Тупими відморозками, на зразок згаданого вже Рожнова, керувати легше. І, що теж важливо, в разі потреби пожертвувати кимось із них не страшно. Не шкода. Ще я припускаю — Баглай з двадцяти років у бігах, утомився ховатися, не те щоб підставився свідомо, просто пильність утратив. Звик до власної, обізвемо її так, фортуни. Виходить, — розвів він руками, — зловити його Глодові чи комусь іншому закладено було. Коли хочете, долею запрограмовано. Везінням оперським це називається.

— Отже, затримання Баглая — швидше випадковість, аніж закономірність?

— Я вам цього не говорив. І ніхто не скаже. Все одно, Лєно, рано чи пізно йому б набридло ховатися. Сам би здався, подібні випадки нерідко трапляються.

— Ну що ж, — Олена вже відчувала на собі інформаційне переобтяження. — Поки що ви мене цілком і повністю задовольнили як чоловік і як фахівець, — оскільки реакції співбесідника вона не зауважила, то зрозуміла — програми «Кухонний базар» майор міліції жодного разу не бачив, бо щойно вона промовила свою, як вона вважала, коронну фінальну фразу. Так у студії вона прощалася з гостем-чоловіком, жінкам призначалася інша, менш двозначна фразочка. — То, може, домовимося про зустріч із цим вашим оперативником, Глодою…