Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Навесні 1925 року кілька войовничих молодих письменників опублікували критичні зауваги, спрямовані на Хвильового й на редакторів провідних журналів як на «старих сивих дідусів» та «олімпійців», що на власний розсуд та упередження відкидали нову літературу про трактори, комуни й «негативність поведінки монахів». 30 квітня літературний додаток до «Вістей» надрукував відповідь Хвильового під заголовком, узятим із назви давнього водевіля «Про „сатану в бочці“, або Про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян»[493]. Це був перший, по суті, «гарматний постріл» Хвильового проти масового графоманства, у якому він порушив актуальні на той час питання українського культурного життя. Перш ніж перейти до розгляду його висловлювань, корисно буде познайомитися з Хвильовим як із особистістю, дізнатися, ким він був, що робив і чому так писав.

Робота «Плугу» з навчання селян письменницького ремесла часто асоціювалася з дореволюційним рухом «Просвіта», що був мережею освітніх груп у селах. У багатьох сучасників не викликало особливого невдоволення те, що нова влада хоче мати власний відповідник національної організації з таким довгим і поважним послужним списком[494]. Але для інших просвітянство було синонімом провінціалізму, а отже — вони вважали, що його слід позбутися якомога швидше. Лише в контексті цього «порівняння» можна зрозуміти грізність памфлетів Хвильового проти Пилипенка, оскільки, у принципі, не було жодної внутрішньої неузгодженості між «масовизмом» та «академізмом». Якщо «Плуг», умовно кажучи, був школою для письменників-початківців, то ВАПЛІТЕ була, безперечно, вищою школою української літератури і вважала себе саме такою[495]. Справді, багато письменників спершу «пройшли» школу «Плугу», а потім «вступили» до «Гарту» чи до ВАПЛІТЕ. Наприклад, сам Хвильовий.

Микола Хвильовий (справжнє прізвище — Фітільов), народився 1893 року, його батько — російський сільський учитель в Україні. Найдостовірніший із його біографів завважує, що на ранньому етапі життя Хвильового не було нічого ані європейського, ані космополітичного, і він мало знав світ за межами України. Його призвали на військову службу до царського війська під час Першої світової війни. Він став радикалом, як і більшість молодих людей його покоління, а після демобілізації приєднався до УПСР. Під час громадянської війни деякий час працював із селянством: засновував місцеві товариства «Просвіти» й навіть очолював одне у своєму рідному селі. Його політична еволюція схожа на еволюцію багатьох боротьбистів, хоча він сам ніколи не був членом цієї партії. Після війни Хвильовий став письменником, вступив до «Гарту», а 1922 року заробив собі поважну репутацію літературного лева, опублікувавши збірку «Сині етюди»[496].