Під скляним ковпаком

— Та це ж Естер! Правда, Естер? — запитала Джоан.

Лубель і місіс Севедж підпливли до рояля, і я, вдаючи, ніби розумію, про що йдеться, потяглася за ними.

На журнальному фото була дівчина, вбрана у вечірню сукню без бретелей із чогось білого й пухкого, вона навіжено всміхалась, а довкола неї юрмилися хлопці. Дівчина тримала в руці келих із прозорим напоєм і, здавалося, зосереджено дивилася понад моїм плечем кудись за мене, трохи лівіше. Чийсь тихий подих залоскотав мені шию, я розвернулася всім тілом.

Нічна медсестра непомітно підійшла на м’яких гумових підошвах.

— Що, правда? Це правда ви?

— Ні, це не я. Джоан помилилась, і то дуже. Це хтось інша.

— Ні, скажи, що це ти! — скрикнула Діді.

Але я вдала, ніби не почула, і відвернулася.

Тоді Лубель почала просити медсестру долучитися четвертою до партії в бридж, а я підсіла поспостерігати, хоча в бриджі ні бе ні ме: у коледжі я не мала часу грати, це могли собі дозволити заможніші дівчата.

Я тупо дивилася на безвиразні обличчя королів, і валетів, і дам, і слухала, як медсестра розповідає про своє тяжке життя.

— Ви, леді, не уявляєте, як воно, триматися за дві роботи, — казала вона. — Ночами я тут, стережу вас…

Лубель хихикнула:

— Ой, та ми ж чемні. Ми найкращі з усіх тутешніх, самі знаєте.

— Ой, з вами ще нічого, — медсестра почастувала всіх м’ятною жуйкою, а тоді й собі розгорнула рожеву пластинку. — З вами все гаразд, а от бевзі в лікарні штату всі соки з мене висмоктують.

— То ви й там, і тут працюєте? — запитала я, несподівано зацікавившись.

— Ага, — медсестра глянула просто на мене, і я зрозуміла, що вона вважала мене зовсім недостойною перебувати в «Белсайзі». — Там би вам анітрошечки не сподобалось, леді Джейн.

Дивно, що медсестра назвала мене леді Джейн, адже вона чудово знала, як мене звати.

— Чому? — не вгавала я.

— Ну, бо там усе не таке приємне, як тут. Тут у вас майже заміський клуб. А там нічого такого немає. Ніякої ДТ, ніяких прогулянок…

— Чому ніяких прогулянок?

— Бо замало пер-со-на-лу, — на цих словах медсестра загребла взятку, і Лубель застогнала. — Кажу вам, леді, наскребу на машину — і бувайте здорові.

— Тобто й тут вас не буде? — запитала Джоан.

— Нізащо. Тільки приватні клієнти. І то під настрій…

Я припинила слухати.

Відчувала, що медсестрі доручили донести до мене альтернативи. Або я вилікуюсь, або падатиму нижче й нижче, мов загасла зірка: з «Белсайза» до «Каплана», тоді до «Ваймарка», а зрештою доктор Нолан і місіс Ґінея поставлять на мені хрест, і я опинюся в сусідній лікарні штату.

Я підтягнула ковдру на плечі й відсунула стілець.

— Мерзнете? — грубо запитала медсестра.