Під скляним ковпаком

Доктор Нолан шорхнула сірником об бік коробка. Жовте полум’я вистрибнуло з небуття, і я спостерігала, як лікарка всмоктує його в кінчик цигарки.

— Місіс Бі каже, вам поліпшало.

— На якийсь час. Тепер усе знову як було.

— Маю для вас новину.

Я вичікувала. Уже скількись днів поспіль — гадки не маю, скільки саме, — я вранці, вдень і ввечері сиділа в шезлонгу в ніші, закутана в білу ковдру, і вдавала, ніби читаю. Уявляла собі, що доктор Нолан дасть мені скількись днів, а потім скаже те саме, що я чула від доктора Гордона: «Прикро, але, схоже, вам не ліпшає. Думаю, вам допоможуть кілька сеансів шокової терапії».

— Вам не цікаво, яка новина?

— Яка? — притуплено запитала я, приготувавшись до найгіршого.

— Якийсь час до вас не пускатимуть відвідувачів.

Заскочена зненацька, я дивилася на неї з недовірою.

— Це ж чудово.

Вона всміхнулася:

— Я знала, що ви зрадієте.

Тоді я озирнулася, і доктор Нолан глянула в тому ж керунку — на відерце для сміття біля комода. З нього стирчало дванадцять криваво-червоних трояндових пуп’янків на довгих стеблинах.

Того дня мене навідувала мати.

Мати була лиш однією ланкою в довжезному ланцюгу відвідин: моя колишня працедавиця, леді християнська науковиця, яка гуляла зі мною на лікарняній галявині й говорила про якийсь біблійний туман, який здіймався від землі, і що той туман — омана, і що в мене всі біди були від того, що я вірила в туман, і варто лишень припинити вірити в туман — і він розвіється, і я побачу, що зі мною насправді все було гаразд; а ще був викладач англійської зі старшої школи, який вирішив приїхати й навчити мене грати в скрабл, бо йому здавалося, що це поверне мені цікавість до слів; і навіть Філомена Ґінея власною персоною, яка була дуже невдоволена роботою лікарів і постійно мені про це казала.

Я ненавиділа всі ті відвідини.

Сиділа собі в ніші у вітальні чи у своїй кімнаті, а до мене зазирала усміхнена медсестра й сповіщала про когось із відвідувачів. Якось вони пустили до мене навіть проповідника з унітаріанської церкви, який насправді ніколи мені не подобався. Він постійно дуже нервував, і я бачила, що він вважав мене скажено божевільною, адже я розповіла, що вірю в пекло й у те, що деякі люди, як‑от я, мусять пожити в пеклі до смерті, бо не можуть потрапити туди після смерті, оскільки в життя після смерті не вірять, а з кожним після смерті трапляється те, у що він вірить.

Я ненавиділа всі ті відвідини, бо весь час відчувала, як відвідувачі порівнюють моє товсте тіло й масне волосся з тими, які в мене були раніше, і з тими, якими вони мусять, на їхню думку, бути, і я знала, що гості йшли від мене переповнені відразою.

Я вважала, що, якби мене лишили саму, мені було б трохи спокійніше.

Найгірше було з матір’ю. Вона ніколи мене не сварила, натомість із пісним обличчям благала розповісти, що вона зробила не так. Мати була впевнена: лікарі вважають, що вона щось зробила не так, адже багато розпитували про те, як вона привчала мене до горщика, а я ж чудово сама привчилася з дуже раннього віку, тому ніяк їй не дошкуляла.