Під скляним ковпаком

У приймальні, крім мене й доктора Нолан, були тільки блідий чоловік у кошлатому червоно-коричневому халаті й супровідна медсестра.

— Хочете присісти? — доктор Нолан вказала на дерев’яну лавку, але мої ноги були такими важкими, і я уявила, як непросто буде відірвати мене від лавки, коли до нас вийдуть із шокотерапії.

— Я ліпше постою.

Зрештою висока мертвотно бліда жінка в білій формі вийшла у приймальню крізь внутрішні двері. Я сподівалася, що вона підійде по чоловіка в халаті, адже він прийшов першим, і здивувалася, коли жінка рушила до мене.

— Доброго ранку, докторе Нолан, — привіталася, беручи мене за плечі. — Це в нас Естер?

— Так, міс Г’юї. Естер, це міс Г’юї, вона всіляко про вас подбає. Я їй про вас розповідала.

Жінка була, певно, метрів зо два на зріст. Вона нахилилась і лагідно поглянула на мене, і я роздивилася її по-кролячому великі зуби та білу шкіру, колись давно рясно побиту вуграми. Наче мапа місячних кратерів.

— Естер, думаю, ми можемо взяти вас першою, — сказала міс Г’юї. — Містер Андерсон не проти трохи зачекати, правда, містере Андерсон?

Містер Андерсон не промовив ані слова, тож міс Г’юї обійняла мене за плечі, і ми пішли в наступну кімнату, а доктор Нолан пішла за нами.

Крізь щілини між набряклими повіками, які я не наважувалася розплющити ширше, щоб не вмерти з переляку, я побачила ліжко з напнутим, мов на барабані, простирадлом і апарат у головах ліжка, а за ним людину в лікарській масці — не знаю, чи то був чоловік, чи жінка, — і обабіч іще кількох людей у масках.

Міс Г’юї допомогла мені влягтися на спину.

— Говоріть до мене, — попросила я.

Міс Г’юї заговорила ласкавим низьким голосом, змащуючи мені скроні й прилаштовувати до них крихітні електричні ґудзики.

— З вами все буде добре, ви зовсім нічого не відчуєте, ось, прикусіть…

І вона поклала щось мені на язик, і я панічно стиснула зуби, і темрява стерла мене з лиця землі, мов крейду з дошки.