Під скляним ковпаком
- Автор: Плат Силвия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-296-3
- Переводчик: Ольга Любарська
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Під скляним ковпаком». Краткое содержание книги:
Медсестра торкнулася ліктя міс Норріс, і та перемкнулася на рух, мов лялька на коліщатках.
— Вона перебирається у «Ваймарк», — тихо сказала моя медсестра. — Боюся, на відміну від вас, міс Норріс не ліпшає.
Я спостерігала, як міс Норріс перенесла одну, а потім другу ногу через невидимий перелаз над порогом.
— Маю для вас сюрприз, — повідомила медсестра, влаштувавши мене в сонячній кімнаті в передній частині корпусу, де вікна виходили на зелень гольфового поля. — Сьогодні до нас дехто приїхав, із ваших знайомих.
— З моїх знайомих?
Медсестра засміялася:
— Не дивіться на мене так. Не з поліції.
А потім, коли я нічого не відповіла, медсестра додала:
— Вона сказала, що ви давні подруги. Її поселили в сусідню кімнату. Чом би вам її не навідати?
Спершу я думала, що медсестра жартує, і коли я постукаю в сусідні двері, ніхто не відповість, а коли ввійду, знайду там міс Норріс, до підборіддя застібнуту в пурпурове пальто з білячим комірцем: вона лежатиме на ліжку, і вуста квітнутимуть над незрушною вазою її тіла, мов трояндовий пуп’янок.
Однак я все-таки вийшла і постукала в сусідні двері.
— Прошу! — почувся життєрадісний голос.
Я трохи прочинила двері й зазирнула в кімнату. Дівчина, висока й по-кобилячому міцна дівчина в наїзницьких штанах сиділа біля вікна й широко мені всміхалася.
— Естер! — вона аж задихалася, наче прибігши здаля й щойно зупинившись. — Я така рада тебе бачити. Мені казали, що ти тут.
— Джоан? — запитала я невпевнено, а тоді збентежено вигукнула: — Джоан!
Не могла повірити. Джоан усміхнулася ширше, оголивши великі, блискучі, неповторні зуби.
— Так, це справді я. Думала, ти здивуєшся.
Розділ шістнадцятий
Кімната Джоан була дзеркальним відображенням моєї. Усе те саме — і комод, і стіл, і шафа, і біла ковдра з великою синьою літерою «С» у центрі. Я подумала, що Джоан, почувши про мене й клініку, винайняла собі тут кімнату просто задля жарту. Це пояснило б, чому вона називала мене своєю подругою. Насправді я погано її знала, трималася з нею прохолодно й на відстані.
Я скулилася на ліжку Джоан.
— Як ти сюди потрапила?
— Прочитала про тебе, — відповіла Джоан.
— Тобто?
— Прочитала про тебе і втекла з дому.
— А як втекла? — промовила я рівно, без усякого подиву.
Джоан відхилилася на спинку лікарняного крісла, оббитого квітчастим ситцем.
— Влітку влаштувалася секретаркою до головного в капітулі якогось ордену чи братства, ну як масони, тільки то були не масони. Жахливо почувалася. Кісточки на стопах набрякли, я ледве ходила — потім навіть мусила взувати на роботу гумові чоботи замість туфель, ти ж уявляєш, як це впливало на мій настрій…
Джоан здуріла — а як інакше пояснити гумові чоботи — або перевіряла, наскільки здуріла я, щоб їй повірити. Та й кісточки набрякають тільки в літніх людей. Я вирішила підіграти їй і вдавати, ніби повірила, що це вона тут божевільна.
— Я в будь-чому, крім туфель, дурнувато почуваюсь, — відповіла я, непевно всміхнувшись. — Сильно боліло?
— Та жахливо. А мій начальник — він тоді саме з дружиною роз’їхався, але не міг піти й отримати розлучення, бо це проти правил ордену, — так от, мій начальник щохвилини мене смикав і викликав до себе, і щоразу, коли я підводилася, ноги боліли пекельно, а щойно я сідала на місце — він знову тиснув на виклик, аби на щось понарікати…
— Чому ти не звільнилася?
— Ой, та звільнилася, чи як це назвати. Пішла на лікарняний. Не виходила з дому. Ні з ким не бачилася. Сховала телефон у шухляду і не брала слухавки… А тоді лікар відправив мене до психіатра у велику лікарню. Я записалася на дванадцяту і прийшла туди в жахливому стані. О пів на першу до мене нарешті вийшла медсестра з реєстратури і сказала, що лікар пішов на обід. Спитала, чи я зачекаю, і я відповіла, що зачекаю.
— Він повернувся?
Джоан розповідала усе це надто захоплено, щоб їй повірити, але я й далі підігравала — хотіла побачити, куди її заведе ця розповідь.
— Ох, так. Ти ж розумієш, я була готова себе вбити. Я сказала, що, коли той лікар мені не допоможе, мені кінець. І медсестра з реєстратури повела мене довгим коридором, а коли ми вже дійшли до дверей, обернулась і спитала: «Ви ж не проти, якщо з лікарем буде кілька студентів?» Що я мала відповісти? Звісно, я відповіла, що не проти. Входжу — а на мене витріщилися дев’ять пар очей. Дев’ять! Тобто вісімнадцять очей, якщо рахувати кожне окремо. Звісно, якби медсестра попередила, що там буде дев’ятеро людей, я одразу звідти пішла б. Але все, я вже зайшла, пізно. А ще того дня так вийшло, що я була в шубі…