Під скляним ковпаком
- Автор: Плат Силвия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-296-3
- Переводчик: Ольга Любарська
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Під скляним ковпаком». Краткое содержание книги:
— Усе було, як я обіцяла, правда? — запитала доктор Нолан, коли ми поверталися в «Белсайз» по хрусткому коричневому листю.
— Так.
— І завжди так буде, — твердо сказала вона. — Я призначаю вам три сеанси шокової терапії на тиждень, у вівторок, четвер і суботу.
Я захлинулася вдихнутим повітрям.
— Скільки це триватиме?
— Залежить від вас і від мене.
Я надбила вершечок яйця столовим ножем. Поклала ніж і роздивлялася його. Намагалася пригадати, за що колись так любила ножі, але розум вискочив із зашморгу цієї думки й зависнув птахом посеред повітряної пустки.
Джоан і Діді сиділи поруч за роялем, і Діді вчила Джоан грати партію «Чопстікс» для лівої руки, а сама грала правою.
Як шкода, що Джоан така кобиляста, що в неї такі величезні зуби й очі лупаті, схожі на сіру гальку. Вона не втримала навіть Бадді Вілларда. А чоловік Діді, певно, жив із коханкою, поки Діді киснула, мов нікому не потрібна стара кицька.
— Я отримала ли-и-ист, — проспівала Джоан, просунувши скуйовджену голову в мою кімнату.
— От і молодець, — я не відводила погляду від книжки.
Відколи завершилася шокова терапія, а було її лише п’ять сеансів, і я отримала дозвіл їздити в місто, Джоан скрізь вилася за мною, як велика задихана плодова мушка, — наче солодке відчуття одужання можна було всотати, просто перебуваючи поряд. У неї забрали підручники з фізики та стоси товстих блокнотів із конспектами, з яких вона зводила довкола себе фортецю, і заборонили виходити з території клініки.
— Тобі не цікаво, від кого?
Джоан помалу просунулася в кімнату й сіла на ліжко. Я хотіла сказати, щоб забиралася геть, бо з нею мені було моторошно, але слова не йшли мені з рота.
— Гаразд, — зрештою озвалась я, заклавши книжку пальцем, — від кого?
Джоан витягнула з кишені спідниці блідо-блакитний конверт і грайливо помахала ним переді мною.
— Оце так збіг! — сказала я.
— Тобто?
Я підвелася, підійшла до комода, узяла з нього блідо-блакитний конверт і помахала перед Джоан, як хустинкою на прощання.
— Я теж отримала лист. Цікаво, чи вони однакові.
— Йому вже ліпше, його виписали.
Запала коротка мовчанка.
— Ти з ним не одружишся?
— Ні, — відповіла я. — А ти?
Джоан якось невловимо всміхнулася.
— Не сказала б, що він мені колись подобався.
— Невже.
— Так, мені подобалася його родина.
— Ти про містера й місіс Віллард?
— Так, — від голосу Джоан моїм хребтом струменів холодний протяг. — Я їх любила. Вони такі милі, такі щасливі, зовсім не подібні на моїх батьків. Я часто приїжджала з ними побачитися, — вона зробила паузу. — Доки ти не з’явилась.
— Даруй, — і я додала: — Але чому ти більше до них не їздила, якщо вони так тобі подобались?
— Та не випадало. Особливо коли ви з Бадді зустрічалися. Це було б… не знаю, якось дивно.
Я зважила її відповідь.
— Певно, так.
— То ти, — Джоан на мить затнулася, — дозволиш йому приїхати?
— Не знаю.
Спершу мені здалося, що приїзд Бадді на відвідини у психлікарню — просто жахлива затія, адже йому, певно, аби лише потеревенити й заприятелювати з тутешніми лікарями. Але потім я подумала, що це могло б стати вагомим кроком до того, щоб поставити його на місце, відмовитися від нього остаточно, хай у мене нікого іншого й не було, — сказати йому прямо, що не було й немає в мене ніякого перекладача-синхроніста, нікого, просто Бадді не пара мені, і я не хочу за нього триматися.
— А ти?
— Так, — видихнула Джоан. — Може, він візьме матір. Я попрошу його, щоби приїхав із матір’ю…
— З матір’ю?
Джоан набурмосилась:
— Я люблю місіс Віллард. Місіс Віллард чудова, чудова жінка. Вона була мені справжньою мамою.
Я уявила місіс Віллард з її рябими твідовими костюмами, з її зручними черевиками, з її мудрими материнськими настановами. Містер Віллард був її маленьким хлопчиком і голос мав хлопчачий, високий і дзвінкий. Джоан і місіс Віллард. Джоан… і місіс Віллард…
Того ранку я постукала до Діді, хотіла позичити ноти для дуетів. Почекала кілька хвилин, відповіді не було, і я вирішила, що Діді не в себе, тож можна зайти і взяти ноти з комода, і я штовхнула двері й увійшла в кімнату.
У «Белсайзі» — навіть у «Белсайзі» — у дверях були замки, але пацієнтам не давали ключів. Зачинені двері означали усамітнення, і цього правила дотримувалися всі: зачинені двері вважалися замкненими. Можна було постукати, постукати ще раз, а тоді піти геть. Я згадала про це, коли після яскраво освітленого коридору стояла напівсліпа в густих мускусних сутінках кімнати.