Під скляним ковпаком

Джоан у «Белсайзі» була на своєму місці. Зі своїми підручниками з фізики, і ключками для гольфу, і бадмінтонними ракетками, і захеканим голосом. Джоан була справжнім вододілом між мною та майже здоровими. Відколи Джоан перевели з «Каплана», я стежила за її успіхами через лікарняні плітки.

Джоан дозволяли гуляти, дозволяли ходити по крамницях, дозволяли їздити в місто. Я потай збирала всі новини про Джоан і сприймала їх не без гіркоти, хоч і вдавала, буцім радію за неї. Джоан була всміхненим двійником мене колишньої — створеним, щоб переслідувати й мучити мене.

Можливо, Джоан уже випишуть, доки я переберусь у «Белсайз».

Однак у «Белсайзі» я принаймні могла більше не боятися шокової терапії. У «Каплані» багатьох жінок лікували електрошоком. Я вирізняла їх з-поміж інших, адже їм не виносили сніданку на тацях, як усім решта. Їх водили на електрошок, поки ми поглинали свої сніданки кожна у своїй кімнаті, а потім вони повертались у вітальню, тихі й понівечені, і медсестри вели їх за руки, як дітей, і там вони снідали.

Щоранку, коли медсестра стукала в двері й входила зі сніданковою тацею, мене охоплювало полегшення: тепер я знала, що цього дня ніщо мені не загрожує. Я не розуміла, як доктор Нолан могла знати, ніби люди засинають під час шокової терапії, якщо саму її так ніколи не лікували. Як вона знала, що людина не просто виглядає, наче спить, а справді не відчуває багатовольтових судом і не чує електричного гулу?

Було чути, як хтось грає на роялі в іншому кінці коридору.

За вечерею я сиділа мовчки й дослухалася до балаканини белсайзівських жінок. Усі вони були вдягнені як належить, акуратно нафарбовані, деякі з них були заміжні. Дехто з них їздили в місто пройтися по крамницях, дехто поїхали погостювати до друзів, і за вечерею вони тільки й робили, що по колу обмінювалися особистими жартиками.

— Я подзвонила би Джеку, — казала жінка на ім’я Діді, — тільки боюся, що його не буде вдома. Хоч я точно знаю, куди дзвонити, щоб його знайти. Знаю, що кажу.

Низенька жвава блондинка за моїм столиком засміялася:

— Я майже домоглася від доктора Лорінґа того, що мені треба.

Вона широко розплющила по-ляльковому порожні блакитні очі й додала:

— Залюбки обміняла б свого Персі на новішу модель.

З іншого боку кімнати Джоан із чималим апетитом поглинала фарш у томатному соусі. Вона, здавалось, цілком вільно почувалася серед тих жінок, а зі мною трималася прохолодно, мовби трохи зневажливо, як із напівзабутою та неважливою знайомою.

Одразу після вечері я вклалася в ліжко, але потім почула звуки рояля й уявила, як Джоан, і Діді, і Лубель, і блондинка, і всі решта сміються й пліткують про мене у вітальні, поки я не чую. Певно, скаржаться одна одній, як жахливо, що поруч із ними в «Белсайзі» є такі, як я, адже мені місце у «Ваймарку».