Під скляним ковпаком

Я зачекала, доки медсестра обійшла мою кімнату, все розставила, поправила, пригладила й понесла наступну тацю до кімнати Лубель далі по коридору.

Тоді я вскочила в капці, не скидаючи ковдри, бо ранок був хоч і сонячний, однак холодний, і швиденько побігла в кухню. Покоївка в рожевій формі наливала каву з великого пошарпаного казана на плиті у вишикувані рядочком блакитні порцелянові кавники.

Я з любов’ю дивилася на рядок таць: на білі серветки, складені хрусткими рівнобедреними трикутниками й притиснуті сріблястими виделками, на світлі бані некруто зварених яєць у блакитних підставках, на зубчики прозорих мушельок апельсинового мармеладу. Треба було лише підійти й отримати свою тацю — і світовий лад буде цілковито відновлено.

— Сталася помилка, — повідомила я покоївку тихим довірчим тоном, нахилившись над стільницею. — Нова медсестра забула принести мені сніданок.

Я спромоглася щиро всміхнутися, щоб показати, що ні на кого не тримаю зла.

— Ваше прізвище?

— Ґрінвуд. Естер Ґрінвуд.

— Ґрінвуд, Ґрінвуд, Ґрінвуд, — покоївка вела вказівним пальцем по стовпчику прізвищ белсайзівських пацієнток, припнутому до кухонної стіни. — Ґрінвуд. Сьогодні без сніданку.

Я обіруч учепилася за край стільниці.

— Це точно помилка. Ви впевнені, що для Ґрінвуд сніданку не буде?

— Для Ґрінвуд — ні, — рішуче відрізала покоївка, саме коли ввійшла медсестра.

— Міс Ґрінвуд хотіла отримати свою тацю, — сказала їй покоївка, уникаючи мого погляду.

— Ой, — всміхнулася медсестра. — Міс Ґрінвуд, ви дістанете свою тацю трохи пізніше. Вам…

Але я вже не слухала її слів. Я сліпо покрокувала не в коридор, не у свою кімнату, де вони мене шукатимуть, а в нішу, яка не дорівнялася б до ніші в «Каплані», але все-таки то була ніша в найтихішому куточку коридору, куди не заходили ні Джоан, ні Діді, ні місіс Севедж.

Я забилася в найдальший куток і з головою накрилася ковдрою. Мене вразила не так майбутня шокова терапія, як відверта зрада доктора Нолан. Мені подобалася доктор Нолан, я її обожнювала, я беззастережно їй довірилася й відкрилася, і вона так щиро обіцяла попередити мене заздалегідь, якщо доведеться ще бодай раз іти на шокову терапію.

Якби вона попередила мене звечора, я, звісно, цілу ніч не спала би, лежала б із розплющеними очима, охоплена жахом, але до ранку змирилася б і була б готова. Я йшла б коридором між двома медсестрами, повз Діді, і Лубель, і місіс Севедж, і Джоан, — із гідністю людини, яка свідомо йде на власну страту.

Медсестра нахилилася й звернулася до мене на ім’я.

Я відсунулась і всілася в кутку навпочіпки. Медсестра зникла. Я знала, що вона повернеться за хвилину з двома дужими санітарами, і ті потягнуть мене повз усміхнених глядачок, які зібрались у вітальні, а я битимуся й витиму.

Доктор Нолан обійняла мене і притиснула до себе, мов рідна мати.