Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999
- Автор: Снайдер Тимоті
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-245-4, 978-0-300-10586-5
- Переводчик: Антон Котенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999». Краткое содержание книги:
До 1900 р. Франко став адвокатом української незалежності в межах того, що він та інші представники його покоління звали «етнографічними» кордонами. Подібно до нього, багато провідних галицьких українських національних діячів з 1900 р. десять років перед тим були соціалістами. Такою була загальна тенденція, звична в тогочасній Європі, не кажучи про Польщу (засновник польської ендеції Роман Дмовський, організатор її молоді Зигмунт Галицький, її соціальний теоретик Станіслав Грабський — усі замолоду були соціалістами). Зв'язок між нібито протилежними ідеями соціалізму та націоналізму полягав в ідеалістичній вірі ще недосвідчених людей, а особливим імпульсом, що підштовхнув українських діячів від соціалізму до націоналізму, було протистояння з поляками. Під впливом Драгоманова українці вірили, що український соціалізм виросте з українського народу, польський соціалізм — з польського тощо. Ця версія соціалістичної віри в маси неминуче вела до питання, ким же були ті маси. У цій ситуації винайдення української та польської «етнічних груп» було не дивнішим, ніж передбачення, що українські та польські маси очолять революцію, але навіть логічно випливало з нього. Оскільки український народ майже повністю складався з селян, революційну ідею народу було легко поєднати з новою науковою ідеєю про «етнічну групу». Російський імперський перепис 1897 р., що ставив питання про мову, створив ментальну карту великої землі етнічних українців на схід від Галичини. Ідея про українську «етнічну групу» також забезпечила природний захист і від польських соціалістів, які припускали, що соціалізм призведе до відродження колишньої Речі Посполитої, і від польських націоналістів, що засновували свої вимоги на Галичину радше на культурі, ніж на цифрах[237].
У Галичині світська інтелігенція дійшла цих висновків до 1900 р., тоді ж, коли Шептицький почав перетворювати Греко-Католицьку Церкву на демократичний інструмент українського національного відродження. Соціальні, релігійні та лінгвістичні різниці ранньомодерних часів тепер були переформульовані в модерних національних категоріях і радикалами, й духовенством. Нація ранньомодерної Речі Посполитої виключала селянство; модерна українська селянська нація виключала поляка як експлуататора та чужого. Греко-Католицька Церква пережила ранньомодерну Річ Посполиту, перетворившись на головний інструмент у творенні модерної української нації. Водночас римо-католицизм став так само вособлювати польську національність, як і релігійну віру та діяльність. Більша частина української літературної мови з'явилась як результат ранньомодерних контактів України з Польщею, але кодифікована народна мова вже розглядалася всіма як українська національна мова. Отже, польська вже не була мовою культурного обміну й перетворилась лише на одну з національних мов.
Щоб побачити різницю між модерними визначеннями, які тріумфували в Галичині, та історичними дебатами, що тривали в Литві, повернімося на мить до спадку поета-романтика Адама Міцкевича. У 1900 р. Міцкевич надав українцям і полякам спільні точки відліку, як раніше зробив це для литовців, білорусів і поляків. Наприклад, деякі українські націоналісти, непевні в надійності та переконаннях Шептицького, називали його Валленродом, героєм Міцкевича, що видавав себе за представника однієї національності, а потім зрадив її заради іншої. Деякі українці боялися, що Шептицький, ставши головою місцевої Греко-Католицької Церкви, виявиться поляком. У Литві «Валленрод» був позитивним прикладом для змовників; в Україні ж «Валленрод» був зрадником. Окрім того, Міцкевичева ідея «Валленрода», що найбільше пасувала тогочасним українсько-польським відносинам, значно відрізнялась від Міцкевичевої ідеї про «батьківщину», що була центральною для польсько-литовсько-білоруських взаємин. «Батьківщина» Міцкевича передбачала комплексну лояльність; «Валленрод» (у новітній інтерпретації) передбачав національну сутність[238].
237
Петрова Валентина. Утворення Національно-демократичної партії в Галичині // Наукові Записки, 5, 2 (1996); Jobst Kerstin. Zwischen Nationalismus und Internationalismus. — Hamburg: Dolling und Galitz Verlag, 1996. — s. 32–51; Szporluk Roman. Polish-Ukrainian Relations in 1918 // The Reconstruction of Poland, 1914–1923 / Latawski Paul (ed.). — London: Macmillan, 1992. — p. 46.
238
Сам вірш, навіть попри його видання в Санкт-Петербурзі, виявляє проникливіше розуміння тактики, ніж та, з якою зазвичай пов'язують Міцкевича.