Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

Лунають траурні марші. Настала пора прощатися рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і, шляк би їх трафив, близьким, холерним тим рідним і франсуватим сим близьким, тим і сим, симітим, тимісимітимітим, а Оттли немає. Хіба ж вона не близька? Хіба ж не рідна вона? Хто ж, як не Оттла ближчий і рідніший, найрідніший і найближчий, найбільш найрідніший і найбільш ближчийнай, — але де вона, до скаженої мами? Може, з нею погано? Може, погано з нею… З нею, мабуть, погано! Так їй зле, їй дуже зле, їй найзліше, позаяк вона найрідніша, дуже найзліше найближчій, ду-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-уу-ууу-уууу-ууууу-уууууу-ууууууу-уууууууу-ууууууууу-ууууууууу-ууууууууууу-ууууууууууууууууууууууууууууууууу уууууууууууууууууууууууу-уууууууууууууууууу ? ? ? ууууу-уууу-уууууууу-уууууууу-ууууууу-уууууу-ууууу-уууу-уууу-ууу-уу-у-уже, гірше не буває. Там біля неї лікар. Доведеться закривати домовину без Оттли. Вона більше нікогда в жизні… Сумно пищать гвинти, щільно прилягає кришка, дашок, віко. Кришка, саме так. Полковники і генерали, майори і підполковники, старші лейтенанти і капітани; молодші лейтенанти і лейтенанти (!), старшини і прапорщики, сержанти і старші сержанти, молодші сержанти і сержанти, рядові і єфрейтори, цивільні і рядові беруть домовину і кладуть її на свої зігнуті горем та бідою горби та плечі, на ключиці і на рамена, на плечі і на шиї, на хребти і на попереки, на крижі і подзвінки, на лопатки і на потилиці, щоб повільно-повільно-повільно-по-віль-но-п-о-в-і-л-ь-н-о рушити до виходу. На вулиці домовину ставлять на гарматний лафет, застелений бойовим прапором, і процесія неквапом пензлює і чимчикує в напрямі Вовчого цвинтаря. Майстерно грає зведений духовий оркестр, над тисячами голів звучать твори камерно-табірного спрямування. Десятки сотень тисяч помаленьку метуть услід за своїм захисником і земляком, услід за батьком (папою) міста. Від брудної каламутної води пливе між ногами, спалахують блискавки, благодатна пора наступає, гримить. «Бачите, навіть природа тужить за папою нашим», — схлипуючи, раз по раз повторює вчителька початкових класів. Діти промокли вже до трусиків, але мужньо терплять. Навіть за нашим папою тужить, бачите, природа. Вони хочуть стати такими ж загартованими і заґратованими, як їхній генерал, такими ж горобрими хероями і хероїнями. З героїном складніше, але у зв'язку з такими непересічними подіями сьогодні продають навіть без рецептів, щоправда, вдвічі дорожче. Так, покійний генерал дозволив відкрито продавати героїн та ЛСД-25, рецепти видавалися щомісяця, разом з талонами на хліб, цукор, сіль і мило, — а що йому, бідолашненькому, зоставалося робити, коли місто сімнадцять років оточене повстанцями, коли рідко яка птиця долетить до середини контрольованої ними території, не кажучи вже про гелікоптери, а про транспортні літаки ліпше забудьте зараз же і не згадуйте більше ніколи, вам же ліпше буде, ми вже давно тут усі переконалися, що найкраще — це не згадувати, не знати і не передбачати. Нікому не вдається прорватися крізь зенітні і ракетні кордони повстанців, цих проклятих, чортових, огидних, дурних, страшних, розпусних, немитих повстанців, які прагнуть захопити наше рідне місто і припинити продаж алкоголю і тютюну, не кажучи вже про героїн та ЛСД-25; які прагнуть позакривати публічні будинки з такими пружненькими хлопчиками і дівчатками від п'яти до восьмидесяти рочків; які сплять і в бридко тверезих своїх повстанських снах бачать повсюдні служби в церквах і костьолах, — до речі, в нашому ріднесенькому місті не залишилося їх, дякувати Д., жодненької і жодненького, усіх католиків, протестантів і православних завели однієї ночі в собор катедральненький і вони полетіли туди, угору; а ще їм сняться сім'ї, домкратія, до лиха все це — полетіли всі разом і перестали сратися між собою, маємо нині чистий спокій, зрештою, хто ж не читав їхніх прокламацій? Ніхто і не читав, правильно, а на хріна їх читати? Сім'я — це коли ти трахаєш одну-єдину жінку протягом усього життя; а в нашому ріднесенькому місті ти можеш за день трахнути всіх жінок і чоловіків, аби тільки здоров'я дозволило. Ловлять-ловлять цих диверсантів, збивають-збивають літаки їхні і гелікоптери, палять-палять на майданах, біля тих обісцяних місць, де колись стояли засрані їхні церкви і костели, розпинають-розпинають їх на хрестах, — а їм хоч би хрін, проклятим, і лізуть до нас, і пруться, і немає на них тепер генерала Д., ні, немає, відслужив, — приблизно так писав у вечірній «Тайм-цайт» Г. С. Транквілізатор.